Глава 1 Втеча

Ліна бігла, не розбираючи дороги.

Гілки били її по руках і чіплялися за плащ, коріння раз у раз виринало з-під торішнього листя, наче ліс теж намагався затримати втікачку. Повітря обпікало легені, у скронях гупало, та вона не дозволяла собі сповільнитися.

Кілька разів Ліна озиралася. Поміж дерев нікого не було, але це нічого не означало. Таїсія вже мала помітити її зникнення. Незабаром до лісу пошлють вершників, перекриють дороги, перевірять найближчі поселення. Шукатимуть не лише слуги опікунки. Наречений теж не дозволить їй просто зникнути.

Колишній наречений, подумки виправила себе Ліна.

Вона не повернеться. Нехай Таїсія називає її невдячною, безрозсудною чи зганьбленою. Нехай Есмільдій розішле її опис усім вартовим Акольнії. Краще до кінця життя ховатися в лісах і заробляти на хліб власними руками, ніж стати його дружиною.

Йому п’ятдесят три.

Його син на п’ять років старший за Ліну, невістка — на три, а дворічний онук після весілля мав би називати її бабусею. Таїсія у відповідь лише підтиснула губи й нагадала, що Есмільдій — друга людина в державі. Ніби висока посада могла зробити різницю у тридцять три роки непомітною.

«Ти звикнеш», — сказала опікунка.

Ліна не хотіла звикати.

Коли її батьки загинули, їй було десять. Влада призначила Таїсію Іскремі опікункою осиротілої спадкоємиці роду Вальдері. Відтоді пані Іскремі вирішувала, чого Ліні навчатися, з ким спілкуватися, які сукні носити і коли з’являтися при дворі. Вона керувала маєтками Вальдері й запевняла, що одного дня передасть усе вихованці.

Тепер Ліна розуміла: Таїсія збиралася передати разом із майном і її саму.

Попереду між деревами забіліла вузька дорога. Якщо перейти її й заглибитися в ліс, до вечора можна дістатися покинутого мисливського будинку. Ліна бувала там із батьком у дитинстві. Якщо дах не обвалився, вона зможе перечекати ніч, а вранці рушити до кордону.

Десь позаду хруснула гілка.

Ліна завмерла й прислухалася.

Спочатку було тихо. Потім до неї долинув приглушений тупіт копит.

Знайшли.

Вона підхопила край спідниці й кинулася до дороги. До дерев на іншому боці залишалося кілька кроків, коли з-за повороту виринув вороний кінь.

Вершник натягнув повіддя просто перед нею. Кінь невдоволено захропів і вдарив копитом по землі.

Ліна відступила, шукаючи поглядом шлях для втечі. Її рука вже торкнулася стовбура найближчого дерева, коли вона впізнала золотий знак на темному плащі вершника.

Правительський герб.

Вона підвела очі й похолола.

На коні сидів сам Нейтріос.

Йому було лише двадцять три, але навіть без корони, почесної варти й урочистого вбрання він не здавався звичайним юнаком. Пряма постава, спокійний погляд і звичка чекати, що його наказ виконають, видавали людину, яка змалку знала: одного дня вся Акольнія належатиме до її відповідальності.

Тепер держава справді належала йому. Після смерті батьків Нейтріос залишився єдиним представником правлячої родини.

Ліна опустила спідницю й уклонилася, намагаючись вирівняти дихання.

— Мій правителю.

— Ліно, ходімо назад.

У його голосі не було гніву. Це чомусь налякало її сильніше, ніж крик чи погроза.

Вона випросталася.

— Ні.

Нейтріос трохи звів брови. Мабуть, мало хто відповідав йому так прямо.

— Тебе шукають.

— Саме тому я біжу.

— У лісі небезпечно. До найближчого поселення ти не дістанешся раніше ночі.

— Краще ночувати під деревом, ніж повернутися до Таїсії.

Погляд правителя ковзнув по її подряпаних руках, забрудненій сукні й розірваному краю плаща.

— Вона сказала, що ти зникла після ранкової сварки.

— Вона сказала, через що ми посварилися?

Нейтріос не відповів. Отже, знав.

— Щойно я повернуся, мене замкнуть, — продовжила Ліна. — А потім видадуть заміж за Есмільдія. Йому п’ятдесят три роки. Мені двадцять. Його син старший за мене, але всіх цікавить лише те, що він друга людина після вас.

— А тебе це не цікавить?

— Мене цікавить, що він стане моїм чоловіком без моєї згоди.

Нейтріос повільно зійшов із коня. Ліна напружилася, але він не наблизився. Лише перекинув повіддя через руку й залишив між ними кілька кроків.

— Таїсія переконана, що уклала вигідний союз.

— Для кого вигідний? Для неї? Для Есмільдія? Мене ніхто не запитав.

— Тому ти вирішила втекти з Акольнії?

— Якщо доведеться.

— Без грошей, коня й супроводу?

Ліна стиснула губи. Вона й сама знала, наскільки слабким був її план. У невеликій сумці лежало трохи їжі, материн гребінь і кілька монет, які вдалося сховати від Таїсії. Цього не вистачило б надовго.

Але повернення означало б кінець будь-якій надії.

— Я щось вигадаю.

— Ти не дістанешся кордону. Есмільдій уже наказав перевіряти дороги.

Від цих слів у неї похололи пальці.

— Він не має права.

— Має достатньо влади, щоб ніхто не запитував про право.

— Тоді ви розумієте, чому я не можу повернутися.

— Розумію.

Відповідь була надто швидкою. Ліна вдивилася в його обличчя, намагаючись збагнути, якої пастки не помічає.

— Якщо мене схоплять, Таїсія більше не залишить саму навіть у власній кімнаті. До весілля триматиме під охороною. Ніхто не скасує її рішення. Ніхто не захоче виступити проти Есмільдія.

На вустах Нейтріоса з’явилася легка усмішка.

— Ніхто, крім мене.

Ліна розгубилася.

— Ви скасуєте весілля?

— Якщо ти цього хочеш.

— Хочу.

— Тоді вважай, що його не буде. Таїсія втратить право вирішувати, за кого ти маєш вийти. За втечу тебе теж не покарають.

Надія спалахнула так раптово, що Ліна не одразу дозволила собі повірити. Нейтріос справді міг це зробити. Есмільдій був другою людиною Акольнії, але правитель стояв вище за нього. Одного наказу вистачить, щоб домовленість Таїсії втратила силу.

Та правителі не їздять самі до лісу лише для того, щоб повідомити втікачкам добрі новини.