Співбесіда

Коли шукаєш роботу, кожен новий день стає дзеркалом попереднього. Оголошення про вакансії впереміш із кредитними пропозиціями та курсами з дизайну чи програмування — де обіцяють високооплачувану роботу після закінчення — заповнюють стрічку до відчаю.

На жаль, у хороші компанії без досвіду й англійської не пролізеш. Кредитні організації проблему нестабільної роботи не вирішують, а вкладати власні гроші в сумнівні курси без жодних гарантій — не надто спокусливо.

— Ну вже ні! — мовила до себе Іванка, прогортаючи чергове відео з обіцянкою успішного успіху. — Я й безкоштовно можу повірити в казку. Он, навіть у весільну авантюру вплуталась.

Вона поглянула на годинник — була одинадцята ранку. «Можна витягнути курячі гомілки з морозилки, аби до вечора розморозились», — майнула думка.

Із притлумленою надією вона відкрила електронну пошту — раптом хоч хтось відгукнувся на резюме. Нове повідомлення. Щойно надійшло. Відправник — ті самі, з шлюбного агентства.

Тема: Запрошення на співбесіду — III етап

Доброго дня, пані Іванно!

Дякуємо за вашу пропозицію щодо нестандартного підходу до підбору пари для клієнта. Вона була високо оцінена командою добору. Запрошуємо вас пройти фінальний етап співбесіди.

Якщо ви досі зацікавлені, просимо повідомити про зручний для вас час зустрічі найближчими днями.

З повагою,

 Координаційний офіс Шлюботворення.

Іванка перечитала листа двічі. Потім втретє. Потім взялася швидко набирати відповідь. Перша справжня співбесіда. Вона запропонувала зустрітися того ж дня — часу було вдосталь, а сидіти вдома й чекати наступного понеділка зовсім не хотілося.

Відповідь не забарилася:

 Вітаю! 

Дякую що відгукнулися. Можемо зустрітися сьогодні, якщо вам буде зручно.

З повагою 

Іванна Федорович. 

Зав’язалась коротка, але жвава переписка. Погодили час, місце, формат зустрічі. Попросили взяти документи — на випадок, якщо все пройде вдало.

Офіс розташовувався в новобудові в ЖК «Мрія». Іванка подумки відзначила, що це всього за кілька кварталів від садочка Іринки. Зручно. Навіть підозріло зручно.

Вона підвелася, витягла зі шухляди папку з документами: диплом, ідентифікаційний код, паспорт.

Новобудова справді виглядала ефектно: рожеві стіни, велетенські вікна.

— Цей проєкт, мабуть, ще до повномасштабного затверджували, — криво посміхнулась дівчина, розглядаючи архітектурний спадок епохи «оптимістичного мінімалізму».

Вона зупинилася перед входом, вдихнула на повні груди й усміхнулася сама собі.

— Добре. Навіть якщо це розіграш — змушу в якості моральної компенсації бодай кілька разів пройти зі мною співбесіду. Мені ж практика потрібна.

Охайний ліфт з блискучими дзеркальними стінами піднімав Іванку на четвертий поверх. Вона ловила у відображенні свою посмішку — напружену, ніби склеєну з ввічливості й недовіри. Усе виглядало надто… офіційно. І надто справжньо. Так не буває.

— Ну-ну, подивимось, що за цирк тут, — прошепотіла сама до себе й вийшла з ліфту. 

За хвилину вона стояла біля дверей з написом «Координаційний офіс Шлюботворення». Стандартна табличка на склі. Нічого химерного, жодних пентаграм, навіть квітка в горщику стоїть. Але серце калатає чи то від страху, чи то від напруження.

Вона натиснула на дзвінок. За кілька секунд двері відчинились, і на порозі з’явилась жінка. На вигляд — нічого особливого. Висока, темноволоса, у сірому костюмі без прикрас. Але щось у її обличчі здавалося невловимо дивним. Ніби вона була тінню. Очі спокійні, посмішка бездоганна, але ця її спокійність була неприродною. 

— Пані Іванно? Проходьте, вас чекають, — її голос був тихим і рівним, як звук фільтру в акваріумі.

Іванка пройшла далі і вперлась поглядом у дві фігури, що сиділи в конференц-залі.

Перший надто блідий чоловік з чорним довгим, аж до поясу, волоссям, а очі… ну, в сутінках приміщення вони ледь не світилися. “Вампір”, подумала Іванка. Не як епітет, а з граничною впевненістю. Вампір. Просто сидить. І тримає планшет. І усміхається, демонструючи довгі ікла. 

Поруч із ним сидів геть не схожий на першого, але з не менш незвичною зовнішністю, чоловік. Світловолосий, з надто правильними рисами обличчя і з вухами, що плавно загострювались догори. Ельф. Бо ж хто ще? 

“Хтось тут читає Толкіна не як вигадку, а як біографію” — з сарказмом подумала жінка, поглядом шукаючи приховану камеру в кабінеті. 

— Доброго дня, пані Іванко, — звернувся ельф. Його голос був мелодійним, але з тією ноткою офісного монотонного менеджера, що тільки посилювала сюр.

— Е-е… вітаю, — відповіла вона, і лиш дивом не зробила реверанс. Її скептицизм сягнув рівня “ час або прокидатися, або їхати на Кульпарківську*”.

Жінка-тінь жестом запросила її сісти.

— Ми раді, що ви прийшли. Мене звати Емма, — сказала вона. — А це мої колеги, Роман і Данило.

І все. Ніяких пояснень. Жодного натяку на те, що присутність ельфа, вампіра і тіні в одному кабінеті бодай щось незвичне. Вони поводились так, ніби вона прийшла на стандартну співбесіду в офіс якоїсь логістичної компанії.

— Отже, — сказав вампір. — Ми хочемо краще зрозуміти вас як особистість, перш ніж обговорювати наступні кроки.

Іванка зітхнула. На мить їй захотілося просто розвернутися й піти геть, та все ж, згадавши, що робити їй нічого, жодних інших співбесід на сьогодні не заплановано, а пошукати нові вакансії можна і ввечері, вона вирішила взяти участь в цій виставі абсурду до кінця. 

— Гаразд. Почнімо.

І вони почали.

— Отже, — сказав вампір, переглядаючи якісь нотатки. — Для початку: як ви дізеалися про вакансію?

— Просто натрапила на сайті на оголошення. Шукала роботу. Це було… найменш абсурдне з усього, що я бачила того дня, — Іванка не стримала усмішки.