Розділ 28

(Варя)

Дім тихий.
Так тихо, що я чую, як годинник у вітальні кожну секунду відбиває очікування.

Пальці нервово стискають край пледа, а на столику — недопита кава, давно вже холодна, як мої руки. Я сиджу на дивані, в позі, що мала б виглядати розслаблено, але вся — як натягнута струна. В голові одна думка: де він?

Минуло вже, мабуть, більше години, відколи він пішов. Може, дві. Я втратила лік часу — бо сиділа, слухала кожен звук за вікном, сподіваючись, що ось — він повернеться.

Але нічого.

Мене гризе тривога — не через те, що він кудись поїхав, а через те, як він поїхав. Його обличчя перед тим... — я не можу забути. В одну мить у ньому щось змінилося. Весь спокій, який з’явився зранку, коли він зробив мені каву, коли усміхнувся, коли торкнувся мого чола — зник. Його погляд став темний, як буря перед грозою.

І все, що він сказав — це лише:

“Просто треба вирішити одну справу. Якщо тобі стане погано — подзвони.”

І той короткий поцілунок у чоло, який був теплий, але тривожний.
Наче прощання перед боєм.

Коли нарешті я чую звук двигуна під вікном, я мало не підриваюся з дивана. Серце б’ється, як навіжене. Встаю, але не йду одразу до дверей — бо боюсь, що він… інший. Що він зараз не той Паша, який кілька годин тому ніжно тримав мене, коли я не могла стояти на ногах.

Замок клацає.
Я навіть дихати перестаю.

Він входить.
Без слова. Закриває двері, залишає ключі на столику біля входу. З його пальців капає дощ — мабуть, надворі мрячить. Волосся трохи вологе, очі — темні, мов ніч. Але не злі. Просто... втомлені. Знесилені. І дуже глибокі.

Я стою в кількох кроках від нього. І все, що мені хочеться зробити — це підійти, доторкнутися. Але не встигаю, бо він сам робить крок до мене.
Другий.
Третій.

І вже переді мною.

Його рука торкається мого обличчя — пальці теплі, трохи тремтять. І він говорить:

— Мені не байдуже.

Три слова.
Прості. Але в них усе.

Я навіть не одразу усвідомлюю, що плачу. Просто відчуваю, як щось гаряче котиться по щоках, коли він бере моє обличчя в долоні й дивиться просто в очі.

— Варю, — каже він тихо, майже шепоче. — Мені не байдуже. Я не хочу, щоб ти йшла. Бо я… бо я тебе теж кохаю.

Його голос зривається.
І тоді він нахиляється — і цілує.

Поцілунок не схожий на ті, що бувають у кіно. Він не обережний, не повільний — у ньому стільки болю, стільки полегшення, стільки невимовного, що я не витримую — тягнуся до нього, обіймаю.
Усе навколо зникає.
Тільки ми. Його руки. Його дихання. Його серце, яке б’ється в такт моєму.

Я навіть не знаю, скільки це триває. Хвилину? Дві? Цілу вічність?
Коли він нарешті відривається, я все ще не можу повірити, що це не сон. Що він справді сказав це.

І перше, що я роблю — усміхаюся крізь сльози.

— Я знала.

— Що? — він дивиться, розгублений, але вже м’якший.

— Що ти мене кохаєш. З самого початку. І я… вірила. Просто не знала, скільки потрібно часу, щоб ти сам це зрозумів.

Він тихо сміється, але в очах — вогонь.
І каже:

— Наш шлюб почався з обману. Але, знаєш, Варю… Це був найкращий обман у моєму житті.

Ми стоїмо так довго — просто тримаємо одне одного, не кажучи більше нічого.
Тиша між нами більше не гнітюча, не порожня. Вона — тепла. Як спокій після бурі, коли нарешті бачиш сонце.

Але потім я обережно кажу те, що крутиться в голові:

— Паш… а що далі?

— У сенсі?

— Батьки. Мій тато, мама… Вони ж ніколи не зможуть прийняти те, що ми разом. Що ми одружені.

Він відводить погляд, видихає повільно, наче готується до чогось. Потім дивиться на мене прямо.

— Я поговорю з Ігорем.

— Паша… — я тихо. — Це не просто.

— Я знаю. Але я зроблю це.

— Навіщо тобі це потрібно?

— Бо він має знати правду. Що його доньку я не просто захистив. Я кохаю її. І якщо доведеться — доведу це кожного дня.

Його голос — твердий. Але в ньому така щирість, що я навіть не намагаюсь сперечатись. Бо знаю: якщо Паша щось вирішив — ніхто його не зупинить.

Я вдихаю глибше. Мені трохи важко стояти — після всього, що було, тіло ще не відновилось. Але він підхоплює мене під руки, саджає на диван, сам сідає поруч.
Його пальці граються з моїми.
Теплі, впевнені, сильні.

— Я думав, що втратив тебе, — каже він тихо. — І в ту мить… коли побачив тебе там, без свідомості… Я зрозумів, що якщо з тобою щось станеться — я не пробачу собі.

— Ти не винен, Паш.

— Винен. Бо я дозволив, щоб усе це дійшло до того моменту. Бо мовчав. Бо не сказав тобі правду.

Я обережно торкаюсь його щоки.

— Головне — що тепер ми тут. Разом.

Він нахиляється, кладе лоб на моє плече, мов шукає опору. Я гладжу його волосся. І тільки зараз розумію — наскільки глибоко в ньому це все сидить. Він не просто розлючений — він зранений. І хоче захистити мене не лише від чужого, а й від самого себе.

— Ти моя, — шепоче він. — І я тебе більше ніколи не відпущу.

Я усміхаюсь крізь сльози, дивлюсь у його очі.

— А я й не хочу, щоб відпускав.

Він притягує мене до себе, знову цілує. І цього разу — ніжно. Без поспіху. Якось по-справжньому.
Так, ніби кожен дотик — це вдячність за те, що ми ще маємо шанс.

Ми довго сидимо разом — просто мовчимо, притулившись. Час від часу він нахиляється, торкається моїх волосся, щоки, пальців. А я ловлю себе на думці, що вперше за довгий час не боюся завтрашнього дня.

Може, нас ще чекають розмови, скандали, нерозуміння.
Може, тато буде лютувати.
Може, мама плакатиме.

Але зараз — тільки ми.
І ці трохи тремтячі руки, які тримають мене, наче бояться відпустити.
І цей погляд, у якому вперше немає байдужості.

— Знаєш, Варю… — каже він напівпошепки, коли я вже напівлежу в нього на грудях. — Коли все починалося, я думав, що це все неправильно... я переконував себе в цьому. А виявилось — що це життя. Моє життя. З тобою.