Розділ 27

(Павло)

Двигун ревів, як розлючений звір.
Я тиснув на газ, не дивлячись на спідометр.
Машина летіла трасою, а всередині все клекотіло так само — гаряче, темно, некеровано.
Я навіть не пам’ятав, коли виїхав з двору. Просто — клацання ключів, глухий звук дверей, мотор, і вже асфальт під колесами.

Стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців.
Ноги самі тиснули педалі, а мозок знову й знову прокручував останні хвилини розмови.

— “Паша, ти це мусиш знати.”

Голос Андрія — короткий, напружений, без свого звичного спокою.

— “Я поки чекав поліцію, поговорив із ними. Але, блін, ти не повіриш, що мені сказали…”

Я тоді ще не зрозумів. Просто стискав телефон, слухав.
А потім він видихнув і сказав прямо:

— “Вони роблять це не вперше. Ті хлопці. В клубі. Підсипають дівчатам рупій, потім — ти сам розумієш… Але твою дружину вони вибрали не просто так. Їм заплатили. Конкретно за неї.”

В ту секунду щось різко зупинилося всередині.
Як мотор, який на повному ходу заклинило.
Навіть не одразу вдихнув.

— “Що ти сказав?” — я ледве вимовив.

— “Вони зізналися. Заплатили їм через знайому дівчину, Катерину Коваль. Знайомі давно. І вона була в клубі того вечора. Є відео.”

Я тоді не відповів. Просто мовчав.
Андрій мовчав у відповідь, знаючи мене достатньо, щоб нічого не додавати.
Через кілька секунд прийшло повідомлення.
Відео.

І от зараз воно знову перед очима.
Кадри, які не стерти.
Пальці на кермі стискаються сильніше.

Камера з клубу — не дуже чітка, але достатньо, щоб розгледіти.
Вона — Катерина.
У короткій чорній сукні, із волоссям, зачесаним назад.
Стоїть біля бару, щось говорить до одного з тих хлопців.
Той слухає, усміхається, потім вона дістає з сумочки гроші — купюри, згорнуті навпіл, передає йому.
Він ховає у кишеню, киває.
І тоді — її рука, рух — швидкий, виразний.
Вона показує пальцем.
На когось за спиною.

Камера зміщується.
За кілька метрів — Варя.
Сидить біля барної стійки, сміється, розмовляє з дівчиною.
Невинно.
Беззахисно.

А потім — наступний кадр.
Той самий тип, із пластиковою трубочкою, нахиляється над її келихом, коли вона відвертається.
Кидає щось.
Мить — і рідина розчиняє порошок.
Він перемішує коктейль, наче нічого не сталося.

Ще одне відео.
Камера в коридорі клубу.
Той же хлопець тримає Варю за лікоть, коли вона ледве стоїть.
Її очі — розмиті, рухи повільні.
Він щось каже охоронцю на виході, і вони разом виходять.

А я дивлюся.
І в мені все стискається до болю.

Дорога виблискує від сонця, машини мчать назустріч, але я їх майже не бачу.
Перед очима — тільки вона, Варя, у тому клубі, беззахисна.
І ця — Катерина, її холодна усмішка.

Мене трясе.
Не просто від злості — від того, що я не був там.
Що я тоді сказав їй те прокляте “мені байдуже”.
Якби не те, вона б не пішла.
Не пішла б — і цього не сталося б.

Це моя провина.

Руки самі б’ють по керму.
Глухий звук металу.
Біль віддає у пальці, але він нічого не змінює.

Відчуття одне — треба діяти.
Не кричати, не з’ясовувати — діяти.

Я знаю, куди їду.
До Коваля.

Повітря в салоні гаряче, мотор гуде.
В голові — безлад думок, як чергова стрічка кадрів.

Катерина Коваль.
Ім’я, яке останнім часом звучить надто часто.
Донька того самого бізнес-партнера, з яким ми мали домовленість.
Вона вирішила прибрати Варю з дороги.
Не просто словами, не інтригами — а ось так.

Я навіть не знаю, що гірше — її підлість чи моє безсилля, коли я думаю, що могло статися.

Перед очима знову миготить той кадр: Варя спотикається на сходах клубу, хлопець тримає її під руку, майже несе.
Якби не Андрій, не камера, не поліція…

Я зціплюю зуби.

— Ти, сука, — виривається з мене тихо, майже шепотом, але з таким напруженням, що в грудях стискається.

Зараз я не Паша, який мовчить, коли треба мовчати.
Не той, що робить вигляд, що все під контролем.
Зараз я — людина, у якої хочуть забрати найдорожче.

І я цього не дозволю.

За вікном миготять поля, траса вужчає.
Коли я з’їжджаю з основної дороги, асфальт змінюється на бруківку.
Попереду — високі ворота, охорона, камери.

Я пригальмовую.
Відчуття — ніби перед боєм.
Тільки тепер це не бій за контракт чи бізнес.
Це — за неї.

Варя навіть не здогадується, що відбувається.
Залишилась удома, у моїй сорочці, з кавою на столі, думаючи, що я просто “вирішую справи”.
І, можливо, так краще.

Охоронець біля воріт спочатку мене не впізнає.
Потім бачить номер, обличчя — відкриває без слів.
Я навіть не гальмую повністю — тільки трохи зменшую швидкість, щоб не збити шлагбаум.

Асфальт доріжки веде до будинку — сірий камінь, великі вікна, ідеальні клумби.
Усе, як завжди.
Тільки сьогодні тут буде не тихо.

Я паркуюсь різко, заглушаю двигун.
Виходжу, двері гримають.
Повітря ріже легені — холодне, напружене.

Іду до дверей.
Кроки чіткі, рівні.
У голові — одна картинка: Варя, що сміється в клубі, і Катерина, яка показує на неї пальцем.

Це останнє, що тримає мене від хаосу.
Гнів — це добре, коли він має напрям.

Я навіть не пам’ятаю, як переступив поріг їхнього будинку.
Мене зустріла охайна домробітниця, щось запитала про запис, але я навіть не почув її. Просто пройшов повз.
Підбори її ледь встигали клацати позаду, коли вона кинулася за мною, повторюючи:

— Пане Павле, хвилиночку, я повинна попередити…

Я не зупинився.
Мої кроки глухо лунали мармуровими плитами холу.
Кабінет я знав — другі двері ліворуч.
І коли зупинився перед ними, навіть не виникло думки постукати.

Різкий рух — ручка вниз.
Двері розчахнулися.