Розділ 26

(Варя)

Світ повертався до мене повільно.
Спершу — звук.
Щось шурхотіло.
Потім запах — свіжість, і щось ще… знайоме.
Тепло.

Я лежала на боці. Під щокою — м’яка тканина.
І раптом відчула — чиюсь руку.
Вона охоплювала мене за талію, не сильно, але так, що я не могла не помітити.
Тіло одразу смикнулося — інстинктивно, без розуміння.

Хтось поруч.

Я різко втягнула повітря.
Очі відкрилися, і світло різонуло.
Я моргнула кілька разів, намагаючись сфокусувати погляд.
Стіни — не мої.
Вікно — інше.
Постіль — не та.
Де я?..

Серце почало бити швидше, у вухах загуло.
Я вже хотіла підвестися, але рука, що лежала на мені, легенько напружилась, і я почула тихий, хриплий голос:

— Тихо, Варю… не поспішай.

Я застигла.
Голос знайомий.
Занадто знайомий.

Обернула голову.
І — застигла вдруге.

Паша.
Волосся скуйовджене, очі червоні, ніби не спав.
Погляд м’який, але уважний, навіть пильний.
Його рука все ще тримала мене, ніби боявся, що я зникну.

— Паша?.. — мій голос прозвучав тихо, глухо. — Що… що відбувається?..

Він повільно забрав руку, сів поруч на ліжку.
Його рухи були обережні, ніби кожен жест міг мене налякати.

— Ти вдома, — сказав він нарешті. — У мене.

Я кліпнула, намагаючись зібрати думки.

— У тебе?.. — повторила, майже не вірячи. — Але… як?..

Голова гуділа.
Світ трохи хитався.
Я торкнулася скроні — пульсуюча біль.
Пальці холодні, тіло важке, як після довгого сну.

— Я… я не пам’ятаю… — прошепотіла. — Що сталося?

Паша вдихнув. Довго дивився на мене.
У його погляді було щось таке, що мене ледь не пройняло морозом — не злість, не жаль, а щось глибше.

— А що ти пам’ятаєш? — спитав він тихо.

Я зупинилась, намагаючись витягнути з голови бодай уривок.
Перед очима миготіли картинки: клуб, світло, музика, люди.
Аліса сміється, каже, що зараз повернеться — пішла в туалет.
Я біля бару, чекаю.
Підходить хлопець, усміхається, щось говорить, здається, комплімент.
Коктейль у руці.
Солодкий.
Далі — туман.

— Я чекала Алісу, — вимовила повільно. — Вона… мала мене провести до тебе. Я хотіла поговорити. І… потім… був хлопець… він… — я замовкла, намагаючись згадати обличчя, але воно розпливалося, мов вода. — Він щось казав. І… все. Темрява.

Паша кивнув.
Потім повільно, спокійно сказав:

— Тобі підсипали порошок у напій.

Мене ніби струмом вдарило.
Я сіла різко, але одразу схопилася за голову — біль пронизав скроні.

— Порошок?.. — ледь прошепотіла.

Він поклав руку мені на плече, злегка притримав.

— Варю, тихо. Не хвилюйся, ти в безпеці.

Я дивилась на нього широко розплющеними очима.

— В безпеці?.. — голос зірвався. — Я нічого не пам’ятаю!

Паша мовчав.
Його пальці лишалися на моєму плечі — теплі, спокійні.
Я відчула, що він спеціально не торкається ближче, аби не злякати.

— Я знайшов тебе, — нарешті сказав він. — Встиг.

— Встиг?.. — повторила я, і серце знову стукнуло гучніше. — Що ти маєш на увазі?

Паша опустив погляд.
Кілька секунд мовчав, потім відповів — тихо, але твердо:

— Вони нічого не встигли зробити.

Світ завмер.
На кілька секунд я перестала дихати.
Мені здалося, що повітря навколо стало важким, як камінь.

— Нічого… не… — я не могла закінчити.

— Нічого, — повторив він, дивлячись мені прямо у вічі. — Ти чуєш мене? Я приїхав вчасно.

Я дивилась на нього, намагаючись повірити.
Його очі не брехали.
Там не було жалю чи відмовок — тільки втома і щось схоже на лють, яку він стримував.

Мені стало холодно.
Я обійняла себе руками.

— Мене… відвезли?..

— Так, — відповів Паша. — У квартиру. Я знайшов адресу.

— Як?..

— Не важливо, — коротко. — Головне — що я тебе забрав.

Я відчула, як щось гаряче підступає до очей.
Сльози. Але я не хотіла їх. Не зараз.

— Я… я не розумію, — прошепотіла. — Це схоже на сон.
Ні, на кошмар.

— Я знаю, — сказав він. — Але ти прокинулася. І все позаду.

Я знову притихла.
Мовчання повисло між нами.
Десь далеко, за вікном, промайнув шум вітру.

— Голова болить? — спитав Паша м’яко.

— Трохи… — я кивнула. — І нудить.

— Це нормально. В організмі ще залишки того препарату. Він виведеться.

Я подивилася на нього — довго, уважно.
Його обличчя втомлене, неголене, очі червоні.
Він виглядав так, ніби не спав цілу ніч.

— Ти… не спав, — сказала я тихо.

— Ні. — Він злегка усміхнувся. — Хотів бути поруч, поки не прокинешся.

Я стиснула губи.
Дихання вирівнялося, але тіло все ще тремтіло.

— Дякую, — ледь чутно сказала я.

Він не відповів. Лише ледь кивнув.

Я знову лягла на бік.
Світ навколо повільно приходив у норму, але всередині — все ще хаос.
Мозок намагався заповнити провал, проте замість спогадів приходив страх.

І тоді я відчула — його рука знову поруч.
Не торкається, просто лежить поряд, на відстані подиху.
Наче сигнал: я тут, поруч.

Коли я прокинулась остаточно, кімната вже була заповнена м’яким ранковим світлом.
На тумбочці — склянка води, поруч акуратно лежав мій телефон.
Екран вимкнений.
Інтуїція підказувала — Паша зарядив його, але не торкався.

Я повільно підвелась, прикривши ковдру ближче до грудей, і тоді усвідомила: на мені тільки білизна.
Холод пробіг шкірою, але то був не лише фізичний.

Секунда — і я вже шукаю поглядом одяг.
Біля стільця, на спинці, висіла його сорочка — велика, чоловіча, злегка м’ята, але чиста.
Я взяла її, вдихнула запах — кави, диму й чогось дуже знайомого, як від спогадів, що гріють і ранять водночас.
Одягнула.
Рукави — довгі, закочую до ліктів, запахую.
Вона ледь доходила до середини стегон, тому я все одно відчувала вразливість, але це краще, ніж стояти так.