Розділ 25

(Павло)

Я віз її додому, і весь час не міг позбутися відчуття, що дорога розтягується, як у сні — кілометри перетворюються на безкінечність. Фари машин розмазувалися у світлові смуги, дощ дрібно стукав по лобовому, а двірники ритмічно клацали, наче серце, що все ще не може збитися з прискореного ритму.

Варя сиділа поруч, схилена на мій бік, закутана в мій піджак. Вона дихала рівно, але тихо — настільки, що я кожні кілька секунд кидав погляд на неї, перевіряючи, чи не зупинилось дихання.
Кожен подих, кожен рух грудей — був для мене, як доказ, що вона тут. Що жива.

Телефон завібрував.
Ім’я — Ігор.

Я стискав кермо, поки суглоби не побіліли.
Потім натиснув на гучномовець.

— Так, — сказав я рівно, наскільки міг.

— Ну що? — голос у слухавці був напружений, ніби він не дихав увесь цей час. — Вона у тебе?

Я зробив коротку паузу.
Вдих. Видих.

— Так, Ігорю. Вона у мене.

Мовчанка. Потім зітхання — з тих, що трохи зриваються на полегшення.

— Господи… Де вона була? Ми вже хотіли поліцію піднімати!

— Не треба, — я перебив спокійно. — Вона… трохи перебрала, схоже. Заснула у мене. Все добре. Зранку приїде додому.

Я відчував, як слова даються важко. Наче говорити доводиться через крижану воду. Але я вимовляв їх рівно, навіть м’яко.
Я мусив. Бо якщо зараз сказати правду — там почнеться паніка. І ніхто не виграє від цього.

— Справді? — Ігор не вірив. — Вона просто випила?

— Так, — відповів я коротко. — Тільки не хвилюйся. З нею все гаразд.

Ще кілька секунд мовчанки. Потім — тихе:

— Добре. Дякую, Пашо. Що подбав…

— Не за що, — я вимкнув дзвінок і кинув телефон на сидіння.

У машині знову настала тиша.
Тільки Варине дихання. І стукіт дощу.

До будинку я дістався вже близько другої ночі. Я вийшов, обійшов машину, відчинив дверцята.

— Варю… — прошепотів я, торкнувшись її плеча. — Ми вдома.

Жодної реакції.
Лише легке схиляння голови на мій бік.

Я обережно підхопив її — знову на руки. Її тіло все ще було м’яким, неслухняним, важким від сну. Її волосся торкалося мого обличчя, пахло шампунем і клубом водночас — суміш солодкого й гіркого, болісно знайома.

Двері відкрив ліктем, бо руки були зайняті.
Будинок зустрів темрявою й тишею.

Я пройшов до спальні, притримуючи її голову, щоб не вдарилася об двері. Поклав її на ліжко, обережно, ніби щось крихке, зняв із неї піджак.

Вона трохи перевернулась на спину, але я одразу зреагував — згадав, що Андрій сказав: може бути блювання. Небезпечно.

Я обережно поклав її на бік, підсунувши подушку так, щоб шия була прямо.
Підсунув руку під голову. Друга — на талії, щоб не переверталась.

Її шкіра тепла, м’яка. Вона важко дихала, але ритмічно.

Накрив пледом. Вона трохи здригнулась, але не прокинулась.

Кілька секунд стояв, дивлячись на неї.
Такою беззахисною я її ніколи не бачив.
Ні колись, коли ми сварилися. Ні тоді, коли вона йшла від мене. Ні навіть тоді, коли я думав, що забув її.

І зараз усе це звалилося — як сніг, як бетон.

Я сів на край ліжка.
Слухав її подих.
Кожен подих.

Та раптом вона хитнулась. Тіло розслабилось настільки, що знову почало завалюватися на спину.

— Ні, ні… — я прошепотів і вловив її, підтримав, щоб не перевернулась.

Вона знову завмерла, але я зрозумів, що вона просто не може тримати рівновагу.

Виходу не було.

Я ліг поруч.
Так, щоб її тіло лишилось у правильній позі — на боці. Щоб не впала.

Підсунувся ближче.
Моя рука під її головою — замість подушки. Іншою я притримував її за талію.

Її спина торкалася моїх грудей.
Я відчував кожен рух її тіла — ледь помітне дихання, пульс, слабке тепло, що пробивається крізь тканину пледа.

Серце билося тихо, але боляче.

Я вдихнув запах її волосся.
Той самий, як колись — трохи жасмину, трохи шампуню, трохи нічного повітря.

Усе тіло стискалося від бажання просто віддатися цьому спокою, але в голові крутилася лише одна думка: щоб тільки прокинулася. Щоб все минулося.

Я лежав, не рухаючись.
Тиша будинку була дивною — наче чужою.
За вікном капав дощ, іноді блискавка спалахувала далеко за містом, освітлюючи стелю на мить.

Варя тихо дихала.

І я ловив себе на тому, що кожен її вдих — мов відповідь на моє власне серцебиття.

Я не спав.
Навіть не намагався.

Думки лізли, як вода крізь щілини: хто той хлопець, скільки часу вона була з ним, що встигли зробити, що вона пам’ятає… і головне — чи зможе після цього дивитися в очі.

Але потім — я зупиняв себе.
Не час. Не зараз.

Я тільки трохи міцніше обіймав її, утримуючи від падіння.
І шепотів, майже несвідомо:

— Все добре, чуєш? Все добре, Варю. Я тут.

Вона не відповідала.

Тільки дихала.
І це було найцінніше, що могло бути цієї ночі.

Тиша мала вагу.
Вона лежала між нами, як ковдра, що не гріє, але не дає ворухнутися.
За вікном дощ стукав у скло, монотонно, рівно, і цей звук був єдиним, що не давав мені з’їхати з глузду.

Варя спала.
Її дихання лишалося спокійним, глибоким, але щось у ньому було крихке.
Кожен раз, коли вона видихала, я ловив себе на тому, що чекаю наступного вдиху.
Так, ніби міг би зупинити її сон просто силою бажання.

Я лежав поруч, дивився у темряву й не міг закрити очі.
Не тому, що не хотів — просто не мав права.

Скільки часу минуло? Година? Дві? Ніч розтеклася у безформну масу.
Я не знав.
І, чесно кажучи, мені було байдуже.

Мої пальці торкалися її руки.
Шкіра тепла, пульс повільний.
Жива.

Я видихнув — майже беззвучно.
І тоді вперше за ніч заговорив.

— Знаєш, Варю… — слова виходили тихо, ніби боявся її розбудити. — Якби я тоді сказав правду…

Мовчанка. Тільки її подих у темряві.

— Якби я тоді не намагався бути правильним, холодним, раціональним — ти б не пішла. Не потрапила б у той клятий клуб. І ніхто не насмілився б навіть доторкнутися до тебе.