Розділ 24

(Павло)

Машина зупинилася біля старого сірого будинку, облупленого, з темними вікнами, з під’їздом, у якому ледве жевріло світло. Я заглушив двигун, кілька секунд сидів, тримаючи руки на кермі. Наче збирав себе докупи, перш ніж вийти.

Андрій уже стояв біля входу. Його темна куртка, міцна постать — як завжди, спокій і впевненість. Він навіть не курив, тільки дивився на двері під’їзду, ніби знав, що ми там побачимо.

Я підійшов.

— Тут, — коротко сказав він, кивнувши на домофон.

Ми увійшли всередину. Запах старої штукатурки, пилу й дешевих сигарет ударив у ніс. Сходи були вузькі, стіни подряпані, лампочка миготіла. Ми почали підніматися.

Андрій ішов попереду, крок упевнений, рівний. Я за ним, відчуваючи, як кожен проліт сходів додає тиску в грудях.

— Пашо, — раптом сказав він, не обертаючись. — Я повинен тебе попередити.

— Про що? — видавив я.

— Я бачив, як буває. Коли чоловік знаходить у квартирі дружину з кимось іншим. Тому що я знаю номер. Це номер твоєї дружини. — Він коротко зиркнув через плече. — Щоб там не було — не роби дурниць.

Мене різонуло. Його слова вдарили, як удар у груди. «Зрада».
Я майже задихнувся від цієї думки. В голові спалахнули десятки картинок — абсурдних, різаних, але всі вони обпалювали.

— Замовкни, — хрипко сказав я, зціпивши зуби. — Ти не знаєш.

Він не відповів, тільки знову пішов уперед.

Ми зупинилися біля дверей. Третій поверх. Номер квартири збігався з тим, що надіслав Андрій.

Зсередини долинала приглушена музика. Я впізнав ритм — клубний біт, з тих, що глушать думки. Звуки глухі, наче крізь вату, але безпомилкові.

Я відчув, як мої пальці стискаються в кулак.

Андрій постукав. Раз. Два. Тиша.
Потім сильніше.
Нарешті кроки. Замок клацнув.

Двері прочинилися. На порозі стояв хлопець. Молодий. Сорочка розхристана, очі трохи каламутні. Він побачив нас — і здивовано роззявив рота.

— Дяді, ви хто?.. — почав він, але не встиг.

Я відштовхнув його плечем убік так, що він ледве втримався на ногах.

— Де вона?! — рикнув я.

— Хто?.. — пробелькотів він. — Я не знаю, про що ти…

Андрій уже зайшов усередину, закривши двері за нами. Він навіть не рухався з місця, тільки став так, щоб хлопець не спробував утекти.

Я йшов далі, майже біг коридором. Двері відчиняв одну за одною.
Кухня. Порожня.
Ванна. Теж.
Кімната — темна, стіл, пляшки. Але не те.

І нарешті — ще одна. Я рвучко відчинив двері.

І світ завалився.

Варя.
На ліжку. В одній білизні. Її тіло безпомічне, розкинуте, голова нахилена набік. Очі заплющені. Вона не рухалася.

Над нею схилився інший хлопець. Старший за того, що відчинив двері. Сорочка розстібнута, джинси розхристані. Його руки були на ліжку по обидва боки від Варі, і було зрозуміло, що він збирався зробити.

Я кинувся до ліжка.

Хлопця, я штовхнув убік, навіть не думаючи — просто автоматично, інстинктом. Він вдарився об край тумбочки, зойкнув, але я вже не чув.
Перед очима — тільки Варя.

Вона лежала нерухомо, її тіло розслаблене, неначе спало. Тільки дихання — ледь помітне, поверхневе. Її шкіра бліда, занадто бліда. Губи трохи розтулені. Волосся розсипалося по подушці, і якийсь пасмо прилипло до щоки.

— Варя… — прошепотів я, нахиляючись. — Варю, чуєш мене?

Я торкнувся її обличчя. Холодна. Не лід, але холодна, як людина, що занадто довго пролежала без руху.
Я погладив її щоку, потім підняв їй повіки.

Зіниці — розширені. Без реакції.
Серце всередині впало кудись униз.

— Господи, Варя… — я торсав її легенько за плечі. — Варю, прокинься! Чуєш? Це я, Паша. Варя!

Нуль. Ні руху, ні стогону. Тільки дихання — легке, невловиме.

Десь позаду, на фоні, почулося:

— Ти хто такий, блін? Що ти собі дозволяєш? Звідси валяй, поки по морді не схопив!

Цей голос — хлопця, якого я штовхнув — пробився крізь шум у вухах, і всередині щось клацнуло.

Я повільно підвівся.

Повернувся до нього.
Він стояв, хитаючись, одна рука тримала бік, друга — нервово шарпав пасок. В очах — страх і нахабство водночас.

— Що ти їй дав? — спитав я тихо.

Він сіпнувся.

— Та ти хто взагалі такий? Вали звідси!

Я зробив крок — і схопив його за комір.
Тканина сорочки тріснула під пальцями.

— ЩО. ТИ. ЇЙ. ДАВ?!

Він не встиг нічого сказати — я рвучко штовхнув його спиною в стіну. Глухий удар. З полиці впала пляшка, розбилась.
Хлопець задихнувся, спробував вирватися, але я тримав міцно.

— Відпусти, псих! — гаркнув він, але голос його зірвався. — Це просто випивка, ясно?!

Я ще сильніше притиснув його до стіни.

— Не бреши мені! — я майже кричав. — Що це було?! Що ти їй підсипав?!

Він зблід. Піт виступив на лобі.

— Та нічого! Клянусь… то просто, ну… трохи "рупію", чув? — пробелькотів він, відводячи очі. — Для кайфу, ну всі зараз так…

— Що? — я не зрозумів. — Що за хрінь ти мелеш?..

І тут у дверях з’явився Андрій.
Він тримав за плече того другого, молодшого хлопця, що відкривав нам двері. Той скулився, не наважуючись навіть подивитись у бік Варі.

Андрій глянув на мене — потім на Варю, на того, кого я припер до стіни.
І його голос прозвучав рівно, але жорстко, майже по-командирськи:

— "Рупій" це вулична назва "Рогіпнолу" — це седативний препарат. У народі його ще називають “друг для згвалтувань на побаченні”.

Мене ніби обухом по голові вдарили.
Все всередині стиснулось до болю.

— Ти, тварюко… — вирвалося з мене.

І я вдарив.
Кулаком у живіт.

Хлопець зігнувся навпіл, повітря з нього вийшло свистом, він упав на підлогу, хриплячи.

Андрій одразу крокнув уперед, схопив мене за плече.

— Досить, Паша. — Його голос був тверезий, холодний. — Забери дружину і йди.

Я стояв, важко дихаючи, руки тремтіли. Перед очима — Варя.
Бліда. Беззахисна.