Розділ 23

(Павло)

Я сидів у своєму кабінеті, втупившись у монітор, але майже нічого не бачив. Сторінки звітів, графіки, цифри — усе це зливалося в суцільний хаос, який тільки дратував. Я крутив ручку між пальцями, слухав тишу й ловив себе на тому, що вже п’ятнадцять хвилин читаю один і той самий абзац, а в голові — порожньо.

На годиннику було без п’ятнадцяти одинадцята. Пізно, та для мене робочий день рідко закінчувався раніше.

Телефон різко засвітився. Вібрація, короткий сигнал. Ім’я на екрані змусило мене насупитись: Ігор.

Я ніколи не звик до його несподіваних дзвінків, але зараз особливо здивувався. Пізно. Він не з тих, хто турбує без приводу.

Я взяв слухавку:

— Так, слухаю.

Замість звичного рівного голосу — різке питання, майже крик:

— Варя в тебе?

Мене наче холодною водою облило.

— Ні, — відповів я автоматично, різко нахмурившись. — Що значить — «у мене»?

— Точно її немає? — Ігор вимовляв швидко, нервово. — Подумай добре.

— Немає. Чого ти взагалі питаєш? Що сталося?

На тому кінці зітхання, а потім він випалив усе разом, без пауз:

— Вона пішла з Алісою у «Euphoria». Сказала їй, що хоче з тобою поговорити, що збиралася до тебе після клубу. Але коли Аліса вийшла з туалету, Варі вже не було. Вона мала чекати її біля бару. Її немає вже понад пів години. На дзвінки не відповідає. Аліса подзвонила Наталі. Тому я питаю тебе — можливо, вона вже в тебе.

Я стиснув кулак, майже до болю.

— Ні, у мене її немає, — промовив повільно, стараючись тримати голос рівним. — Можливо, таксі затрималося. Вона скоро приїде. Як тільки з’явиться тут — я наберу тебе. Добре?

Я спеціально сказав це, щоб хоч трохи заспокоїти його. Я знав — якщо піддамся паніці разом з ним, стане тільки гірше.

— Добре, — відповів він, але недовіра звучала в кожному слові. — Чекаю твого дзвінка.

Він поклав слухавку, а я залишився в тиші.

Моє серце билося швидко й важко, хоча назовні я сидів непорушно.

Варя…

Я потягнувся до телефону знову й набрав її номер. Поглянув на дисплей. Виклик пішов. Раз, другий, третій. Довгі гудки. Ніхто не відповідав.

— Візьми, ну… — прошепотів я, стискаючи апарат у руці.

Знову гудки. І знову тиша.

Від клубу до мого будинку — п’ятнадцять хвилин машиною. Пів години вона «йде» — і досі її немає.

Я сидів нерухомо кілька секунд після дзвінка Ігоря, дивився на екран телефону, який уже згас, і відчував, як у грудях стискається тугий вузол.
В голові крутилися його слова: «Варя мала піти до тебе. Вона зникла».

Звісно, я міг би ще кілька хвилин переконувати себе, що нічого страшного не сталося. Що вона просто забарилася, зустріла когось знайомого, втратила відлік часу. Але все моє нутро кричало, що справа гірша. Занадто гірша.

Я повільно вдихнув і взяв телефон. Єдина людина, якій я зараз міг довірити таке питання, — Андрій.
Колишній поліцейський, тепер керівник моєї служби безпеки. Пенсіонер за формальністю, але його досвід, інтуїція й зв’язки працювали краще, ніж у половини діючих. І головне — він умів тримати рот на замку.

Я натиснув «Виклик». Гудки тягнулися повільно, і з кожним новим я відчував, як пульс пришвидшується. Нарешті його рівний голос:

— Так, Пашо. Що сталося?

— Андрію… — я зробив паузу, щоб не видати паніку. — Треба пробити номер. Терміново.

— Чий?

— Людини. — Я зупинив себе. Не час пояснювати. — Просто зроби. У тебе ж залишилися канали?

Він не став розпитувати, хоча точно відчув у моєму голосі щось недобре.

— Є. Скидай номер. Почекай кілька хвилин.

Я швидко переслав йому контакт Варі. Пальці на екрані не слухалися, але натискання відбувалися точно, різко.

— Андрію, швидше. Будь ласка.

— Заспокойся. Зараз буде.

Він поклав слухавку, а я лишився сам у кабінеті. Тиша раптово стала важкою, майже задушливою. Я піднявся й почав ходити туди-сюди.
Дві хвилини. Три. П’ять.

Я встиг набрати Варю ще раз. Тиша. Гудки. «Абонент не відповідає».
Я відчув, як всередині все холоне.

Минуло, може, десять хвилин, коли телефон завібрував. Повідомлення.
Я вихопив апарат, навіть не з першого разу розблокував екран.

Адреса.
Квартира в старому будинку на околиці міста.

Я перечитав рядки кілька разів. Ніби від цього мало щось змінитися. Але цифри залишалися тими самими.
Мене обдало хвилею. Полегшенням — що є зачіпка. І жахом — бо якщо її телефон саме там, то що відбувається з нею?

Я відчув, що сидіти й чекати більше не можу.

Подзвонив Андрію ще раз.

— Є адреса.

— Я вже вирушаю. Зустрінемось там. Не лізь сам.

Я кивнув, хоча він цього не бачив.

— Добре.

Натягнув піджак, схопив ключі від машини. На мить замислився про сейф — там, де пістолет. Але зупинив руку.
Ні. Якщо зараз поїду зі зброєю, то ризикну зробити дурість. Або ще гірше — поставлю Варю під удар.

Я вимкнув світло в кабінеті, зачинив двері й вийшов у ніч.

Мій «Audi» блиснув фарами, коли я натиснув на брелок. Сів за кермо, завів двигун. Усередині стало тісно від власних думок.

Дорога до тієї адреси займала двадцять хвилин. Я знав це. Але вже після першого повороту час потік інакше. Кожна секунда здавалась вирваною з серця.

Місто вночі жило своїм життям: неонові вивіски, таксі, випадкові перехожі, закриті магазини. Усе це здавалося далеким, непотрібним. Я дивився лише на дорогу й на цифри адреси, що горіли в пам’яті.

Я не знав, що знайду там. Варю? Її телефон? Чи щось, чого я навіть не хочу уявляти.