Розділ 22

(Варя)

Батьки дивилися на мене так, ніби відпускають у полон. Мама перехрестила, тато змовчав, але його щелепа напружилась. Я бачила: вони на щось сподіваються. Напевно, на те, що Аліса зробить те, чого не змогли вони. Що вмовить мене підписати ті кляті документи, які досі лежали на тумбочці біля мого ліжка.

Але я мовчала. Лише кивнула, що зрозуміла. І ми з Алісою вийшли з дому.

Вперше за довгі дні я ступала на вулицю не тому, що треба, а тому, що хотіла. Ніч була тепла, повітря пахло липами й асфальтом після дощу. Аліса йшла поруч, упевнено, ніби вела мене за собою в інший світ.

— Готова? — запитала вона, коли ми сіли в таксі.

— Не знаю, — зізналася я. — Мабуть.

Аліса хитро всміхнулася:

— Після першого ж ковтка «Мохіто» ти забудеш, що таке сумніви.

Я скептично фиркнула, але в глибині душі надіялася, що вона права.

«Euphoria» сяяла, як окремий всесвіт.
Величезна будівля, підсвічена неоном, виглядала так, ніби тут святкують вічно. Біля входу — черга з гламурних дівчат у коротких сукнях, хлопців у сорочках і піджаках. Охоронці в чорному виглядали, як скелі.

Ми підійшли. Аліса, впевнено випрямившись, усміхнулася одному з них.

— Добрий вечір, хлопці, — кинула вона легко.

Охоронець окинув нас поглядом і відчинив двері, навіть не питаючи про список гостей.

— Ти знову когось чаруєш? — прошепотіла я їй на вухо.

— Звісно, — підморгнула вона. — Це мій талант.

І ми зайшли.

Всередині мене накрило.

Гучна музика била з колонок, світло миготіло сотнями відтінків — фіолетове, червоне, зелене. Дискоболи, прожектори, туман від диму. Люди танцювали, сміялися, кричали одне одному просто у вухо. Бар — довгий, як злітна смуга, з підсвіткою, від якої напої світилися, мов коштовності.

Я відчула себе чужою. Ніби потрапила на іншу планету.

Аліса взяла мене за руку й повела крізь натовп, який розступався під її кроками. Вона завжди вміла виглядати так, ніби весь світ створений для неї.

— Два коктейлі! — голосно сказала вона барменові, коли ми підійшли до стійки.

— Які саме? — запитав той, усміхаючись.

— Мені — «Космополітен», їй — «Мохіто».

Я хотіла щось заперечити, але бармен уже змішував інгредієнти, кидав у шейкер лід, розливав по келихах. Перед нами поставили два напої, які виглядали як витвори мистецтва.

Аліса підняла свій келих:

— За життя, яке ще не закінчилось.

Я несміливо торкнулася своїм келихом до її.

— За життя, — повторила я.

Ковток був освіжаючий, солодкий, із ноткою м’яти. Мені стало трохи легше. Ми взяли наші коктейлі й сіли за столик неподалік від танцполу.

Аліса, як завжди, не витримала довго мовчати:

— Слухай, а може потанцюємо?

Я різко похитала головою:

— Ні. Я не можу.

— Ти можеш, — усміхнулася вона. — Просто не хочеш.

— І не хочу теж, — буркнула я, відпиваючи ще ковток.

Вона не сперечалася. Просто говорила про щось інше, розважала мене жартами, розповідала про знайомих, які вже встигли зганьбитися на цьому танцполі. Я слухала, і поступово напруга відпускала.

Другий коктейль замовився сам собою. Я й не помітила, як бармен поставив його переді мною. І от коли я допила до дна, всередині щось клацнуло.

Світ ніби став м’якший. Музика гучніша, але приємніша. Світло яскравіше, але не дратувало. У голові з’явилася легкість.

— Ну, тепер ти точно підеш танцювати, — сказала Аліса й схопила мене за руку.

Я хотіла відмовитися, але тіло вже піднімалося з місця.

І ось ми опинилися на танцполі.

Тут було тісно, гаряче, але дивовижно. Люди рухалися разом із ритмом, ніби їх з’єднувала невидима хвиля. Я стояла, розгублена, а Аліса вже крутилася, сміялася, махала руками в такт музиці.

— Варю, розслабся! — крикнула вона, нахиляючись до мене. — Просто слухай музику!

Я вдихнула й спробувала. Спершу незграбно, невпевнено. Але хвиля справді підхопила мене. І раптом я зрозуміла: я рухаюся. Я танцюю.

Музика вдаряла просто в груди. Кожен ритм віддавався десь у животі, і я не могла вже зупинитись — тіло саме рухалося. Волосся розсипалося по плечах, і мені було байдуже, що воно прилипло до шиї від спеки. Байдуже, хто поруч і як танцює. На якусь мить я наче перестала існувати у своєму горі, перестала згадувати Пашу, документи, тата, маму. Просто я, музика і свобода.

Я відчула смак цього — різкий, п’янкий, наче перший ковток вина після довгого посту. Смак свободи.

Аліса засміялася й притиснулася до мене, ми крутилися серед натовпу, і світло прожекторів розрізало наші силуети.

— Ну що, казала ж! — вигукнула вона у вухо.

Я розсміялася. Вперше за… я навіть не знала за скільки часу.

Зрештою ми вибралися з танцполу — гарячі, захекані, але щасливі. В барі було трохи спокійніше, хоч і тут гуркотіла музика. Ми знову замовили по коктейлю. Бармен підморгнув Алісі, а вона, звісно, у відповідь кинула свою фірмову посмішку.

Я дивилася, як у келих повільно опускаються кубики льоду, як вони стикаються, дзенькаючи. І раптом відчула — мені потрібно з ним поговорити. З Пашею.

Бо все те, що він сказав тоді… я не вірила. Не могла. Я бачила його очі. І якщо я зараз почую це ще раз, якщо він повторить — то все. Тоді я підпишу ці документи, і більше вже не буду дурити саму себе.

— Алісо, — сказала я, коли ми сіли біля барної стійки. — Я хочу поговорити з ним.

Вона здивовано підняла брови:

— З Пашею?

Я кивнула.

— Так. Якщо він ще раз скаже те, що сказав тоді… тоді я визнаю, що помилялася. І підпишу.

Вона трохи помовчала, вдивляючись у мене. Її очі завжди були гострі, наче бачать більше, ніж я хочу показати. Потім зітхнула й ледь усміхнулася.

— Добре, але я тебе проведу. Давай так: я зараз зайду в туалет, поки черга не стала зовсім космічною. А вже потім, одразу після цього, доведу тебе до його будинку.

— Гаразд, — погодилася я.

Ми підняли келихи ще раз, чокнулися.