Розділ 21

(Варя)

Я не знаю, скільки днів минуло. Вікно стало моїм єдиним годинником. День змінює ніч, ніч змінює день. Сонце сходить, сонце сідає. І все повторюється, наче замкнуте коло. Час втратив для мене вагу, він просто тягнеться, наче розжований, гіркий шмат, який не можеш ні проковтнути, ні виплюнути.

Я вдома. У батьків. У своєму колишньому світі, який колись здавався безпечним, а тепер нагадує клітку.

Тато злиться. Мама — теж. Вони знову і знову намагаються змусити мене підписати документи на розлучення. Вони лежать на тумбочці біля мого ліжка — білі аркуші з чорними літерами, що ріжуть очі. Я бачу їх щоранку й щовечора. Вони чекають. Вони тиснуть на мене самим своїм існуванням.

Але я не торкаюся їх. Не беру в руки. Ні.

Я лежу на ліжку, іноді сиджу біля вікна. Я перестала рахувати, коли востаннє плакала. Сльози закінчилися. Вони, здається, висохли разом із мною.

Мені боляче. Але вже не тим болем, що рве на шматки. Це інший біль — тихий, тягучий, мовчазний. Він сидить у мені, роз’їдає зсередини, але не дає звуку.

Я думаю про нього. Про Павла.

Я згадую його очі в ту мить, коли він сказав, що йому байдуже. Я знала — він бреше. Я відчувала це всією собою. Але слова були як куля. Вони влучили прямо в серце. І тепер там порожнеча.

Я пам’ятаю, як та стерва — Катерина — сміялася мені в обличчя. Як сказала, що для нього на першому місці бізнес. Я тоді не хотіла вірити. Я готова була кричати їй у відповідь, що вона бреше, що вона нічого не знає про нього. Бо я вірила. Бо я знала інше.

А тепер?

Тепер у мені росте сумнів.

Може, вона мала рацію.

Може, він справді вибрав бізнес. Може, я була лише випадковістю, помилкою, хвилинною слабкістю.

Але як тоді пояснити те, що я бачила в його очах? Його дотики, його мовчання, його захист, його ревнощі? Хіба це було не справжнє? Хіба це все мені примарилося?

Я не хочу вірити, що це неправда. Я не хочу вірити, що він вибрав угоди, підписи, контракти замість мене.

Але й у себе я вже не вірю.

Я сиджу біля вікна, дивлюсь, як сутеніє. Дім наче задихається разом зі мною. Тато заходив кілька разів сьогодні — кожного разу з вимогою, щоб я підписала папери. Мама говорила м’якше, але суть та сама. Вони обоє дивляться на мене, як на злочинницю, як на когось, хто зганьбив їх.

А я просто кохала.

Просто.

І за це тепер маю покарання.

Документи лежать поруч, холодні, байдужі. І я думаю: може, якби я підписала їх, усе закінчилося б? Усі б видихнули. Тато перестав би кричати. Мама перестала б плакати ночами. Мене перестали б мучити.

Але тоді я зраджу себе. Зраджу його. Зраджу нас.

Я беру подушку й притискаю її до грудей так сильно, ніби вона може замінити мені його обійми. Відчуваю, як всередині піднімається хвиля — не сліз, а якогось глухого відчаю.

Я не знаю, скільки ще витримаю.

І все ж — я не підпишу. Не зараз.

Бо десь глибоко всередині я все ще вірю.

Хоч і не знаю, у що саме.

Я сиділа, обхопивши руками подушку, і дивилася в одну точку на стіні. Знову той дивний стан: ніби живеш, але насправді тебе немає. І тоді двері відчинилися.

Мама заглянула, обережна, але з тим напруженим поглядом, який я бачила останні дні.

— Варю, — сказала вона, — до тебе прийшла твоя подруга. Аліса.

Я кліпнула очима. Аліса?

Не встигла я нічого запитати, як за маминим плечем з’явилася знайома фігура. Аліса, у своєму звичному стилі — яскраві сережки, усмішка на губах, але очі уважні, насторожені. Вона увійшла так, ніби принесла з собою свіже повітря.

— Привіт, подруго, — тихо сказала вона, крокуючи до мене.

Я піднялася, ми обійнялися. Її руки — теплі, справжні. І на мить мені здалося, що я ще жива.

— Що ти тут робиш? — запитала я, відходячи на крок, але не відпускаючи її руки. — Мої батьки... запросили тебе?

Аліса зітхнула й кивнула:

— Так. Сказали, що ти... не в найкращому стані. І попросили мене прийти. Ну і ще — умовити тебе підписати якісь документи.

Я засміялася, але сміх вийшов гірким:

— Здогадуюсь, які. На розлучення з Пашею.

Аліса розширила очі, ніби я щойно кинула у неї відро холодної води.

— Що? — вирвалося в неї. — Ти ж мені писала, що все вийшло, що ти вийшла заміж і що все добре! Я ж пам’ятаю твої повідомлення!

Я опустила очі в підлогу, притискаючи пальці до подушки, яку досі тримала.

— Я так думала... — прошепотіла я. — Я справді думала, що все буде добре. Що він... що він мене кохає. Але ні. Він вибрав бізнес. Не мене.

У горлі защеміло. Але я вже не плакала. Сльози висохли. Просто слова самі падали з губ, як уламки скла.

Аліса сіла поруч, подивилася на мене пильно. Потім раптом знизала плечима:

— Ну, слухай... я не буду тебе умовляти. Ти ж мене знаєш. Це твій вибір. Хочеш підписуй, хочеш — ні. Я в цьому не суддя.

Я підняла на неї очі. Вперше за ці дні відчула вдячність.

— Правда? — тихо запитала я.

— Правда, — посміхнулася вона. — Хоча, якщо чесно... я і так співучасниця всієї цієї історії.

Я здивовано кліпнула.

— Ти про що?

Аліса закотила очі, але усмішка її стала хитрою:

— Ну як про що? Я ж тоді затримала ту Катерину. Я ж спеціально змила їй той ідеальний макіяж і змусила починати заново. Пам’ятаєш?

Я розкрила рот від здивування.

— Алісо...

— Що? — безневинно глянула вона. — Все для подруги. То ж виходить, я вже частково в справі, — і підморгнула.

Я не втрималася й хмикнула. Вперше за ці дні сміх вийшов не гірким, а справжнім, маленьким, але живим.

Аліса, ніби відчула, що момент вдалий, раптом ляснула долонями по колінах:

— Так, годі киснути! У мене є пропозиція.

— Яка? — обережно запитала я.

— Ідемо сьогодні в клуб.

Я мало не підскочила.

— Що?

— В клуб, — повторила вона. — У «Euphoria». Найкращий у місті. Відрив, музика, коктейлі, люди. Ти вийдеш із цієї могили, в якій сидиш уже дні без рахунку, і трохи розвієшся.