Розділ 20

(Павло)

Я залишився стояти посеред вітальні, де ще кілька хвилин тому лунали голоси, бриніли нерви, ламалися долі. Варя вибігла на вулицю, за нею пішов Ігор — злий, налаштований рішуче, з тією жорсткою владністю в кожному жесті, яка завжди змушувала людей слухати його без заперечень. Він навіть на мене дивився так, наче я йому більше не друг, а ворог, що вкрав щось найдорожче.

Я простягнув йому папку — ці кляті документи. Простягнув, немов здавався. Він узяв і пішов, навіть не кинувши на мене останнього слова. Лише двері гучно гримнули, і я опинився у тиші.

Мене накрило.

Тиша була така важка, що аж дзвеніла у вухах. Я відчував, як мене стискає зсередини — груди ніби хтось розпоров ножем, а серце залишив не зашитим, щоб воно билося, обливало кров’ю все довкола, і кожен удар — це біль.

Я майже машинально пішов до кабінету. Там, де завжди чекав вихід. Пляшка «Macallan», яка колись була символом перемоги, стала тепер моєю зброєю проти самого себе. Відчинив шафку, взяв її, налив у склянку — бурштинова рідина закружляла, відбиваючи тьмяне світло настільної лампи.

Випив. Без тостів. Без пауз. Як ліки.

Горло обпекло, але мені того й треба було. Щоб відчути щось реальне, хоч і болюче. Бо все інше зараз було фальшивим. Навіть мої власні слова.

«Мені байдуже…»

Я чув свій голос, ніби він лунав поруч, не з моїх вуст. Я бачив її обличчя, її очі — зелені, повні вологи, але вперті, готові триматися до останнього. І я ж сам взяв та й розбив їх. Чим? Брехнею. Смертельною для неї, але, здається, ще більш смертельною для мене.

Я знав, що це неправда. Що мені не байдуже. Що кожен її подих пробиває мене сильніше, ніж будь-який ніж. Але я сказав. Я мусив сказати.

Бо інакше вона не пішла б.

Бо інакше вона залишилася б тут, у цьому домі, між двома чоловіками, які б рвали її душу на частини. І тоді я зламався б остаточно.

Я сів у крісло, знову налив віскі. Долоня тремтіла — я сховав це від усіх, але від себе не сховаєш. Випив ще ковток. Смак уже не відчувався. Тільки гіркота. Від напою. Від життя. Від мене самого.

Перед очима знову Варя. Її кроки по сходах. Її сміх. Її пальці, що торкалися мого обличчя, коли голила мене того ранку. Її погляд, коли вона сказала: «Я кохаю тебе».

Боже, як вона це робить?

Чому я — дорослий чоловік, звиклий тримати під контролем і бізнес, і людей, і себе самого — перед нею перетворююся на хлопчиська, який боїться власних бажань?

Я знову налив. Третя. Четверта. Я вже не рахував.

Гірше за все те, що я пам’ятав момент, коли подзвонив Ігорю. Це був єдиний вихід. Варя сама не розповіла б батькам, я знав це напевне. Вона б тягнула до останнього, бо боялася не лише їхньої реакції, а й втратити мене. І я сам поклав початок кінцю. Подзвонив, запросив його приїхати, «поговорити».

Я був упевнений: коли Ігор дізнається, він змусить її підписати документи. Бо він не дасть своїй дочці залишатися з таким як я. І я був готовий підставитися під його удар, лиш би вона вийшла з цього.

Але все пішло не так.

Вона стала стіною переді мною. Перед своїм батьком. Перед усім світом. Вона знову повторила — «Я залишуся тут. Зі своїм законним чоловіком». І я… злякався.

Так. Я, Павло Шабанов, який не раз дивився в очі ворогам, які б і зубами перегризли, аби лише виграти контракт — я злякався дівчини, що сказала мені «кохаю». Бо це було сильніше за будь-яку зброю. Сильніше за будь-яку війну.

Я відкинувся у кріслі, втупився в стелю. Алкоголь почав туманити голову, але не глушив болю. Іноді мені здається, що він, навпаки, лише відкриває двері глибше, розсовує завісу, змушує бачити ще більше того, від чого я тікаю.

«Я не повинен був так говорити…»

Серце повторювало це знову і знову. Але мозок вставляв своє: «Інакше не можна. Вона повинна піти. Вона повинна відпустити».

Я думав, що роблю правильно. Що жорсткість і холодність — єдине, що може врятувати її від мене. Бо я — не герой її казки. Я — камінь, на якому вона розіб’ється. І краще вже зараз.

Але чому тоді так боляче?

Я взяв у руки склянку, крутив її, дивився, як віскі повільно стікає по стінках скла, і думав: «А якщо я помилився? А якщо вона справді та, хто може розтопити все це каміння? А якщо я вбиваю не лише її любов, а й свою єдину можливість бути щасливим?»

Ці думки я вдавлював у себе ще одним ковтком. Потім ще одним. Потім ще.

В кімнаті запах алкоголю перемішався з моїм власним потом і згоранням нервів. Я сидів у напівтемряві, наче сам собі тюремник.

І єдине, що я чув — це її голос.

«Я кохаю тебе».

Я знову відкинув голову назад і заплющив очі.

Я ненавидів себе. За слабкість. За брехню. За цей біль, який я сам же створив.

Порожня кімната, напівтемрява, я і пляшка, яка вже майже віддала мені все, що мала. Склянка стоїть на столі, теплий бурштин на дні, але я навіть не хочу піднімати її. Думки — гірші за будь-який алкоголь.

Я переконую себе: я зробив правильно. Це єдине правильне рішення.

Варя підпише документи. Вона змириться.

Усе владнається.

Я повторюю це знову й знову, наче молитву, хоча ніколи не був віруючим. Вона ще молода, в неї попереду ціле життя. Навчання, робота, мрії. Вона заспокоїться, переживе цей період, як перехворіє застудою. І, може, через рік, зустріне хлопця свого віку. Нормального. Веселого. Без кам’яної броні замість серця. Він нестиме їй каву на пари, писатиме дурні записки з серцями на полях, водитиме її на танці й у кіно.

Вона сміятиметься з ним так, як сміялася ці дні. Коли ще не знала, наскільки я зламаний.

І я переконую себе, що це добре. Що так треба.

Тільки от… чомусь від цієї думки мені стає гірше. Наче нею мені під ребра встромляють ніж. Уявляю Варю поруч з іншим, і всередині все перевертається, зжимається у вузол. Я стискаю кулак так, що кістки тріщать, і не можу дихати.

«Заспокойся», — кажу собі.

Але не можу.

Я роблю ковток — останній ковток із пляшки. Вона порожня. Я перевертаю її, дивлюсь на скло, що відблискує у світлі лампи, і думаю: ось, як і я. Порожня. Вичавлена до дна.