Розділ 19

(Варя)

Ранок прийшов тихо. Я прокинулася від світла, яке пробивалося крізь фіранки, розливається по кімнаті м’яким золотим сяйвом. Наче й не було вчорашнього вечора, наче все, що сталося — лише сон.

Але я знала: це не сон.

Я лежала кілька хвилин, слухаючи тишу дому. Тиша, яка завжди була тут занадто гучною. Її ніби можна було торкнутися — настільки вона щільна.

Врешті-решт я піднялася, і спустилася до кухні. І, звісно, як завжди — його не було.

Він пішов рано. Знову. Як і щодня.

Я заварила каву і сіла за стіл, обхопивши долонями чашку, і подихнула на темну поверхню. Аромат кави вдарив у ніс — терпкий, сильний. І я згадала вчорашнє.

Його кімната. Його спина, коли він стояв біля комоду. Його голос — рівний, відсторонений:

"Тепер можеш йти до себе."

І як він відвернувся.

Я тоді теж розвернулася. Пішла. Крок за кроком, по коридору, в свою кімнату. І з кожним кроком відчувала, як щось всередині мене опускається все нижче й нижче.

Я не хотіла йти. Чесно. Усе моє тіло кричало: «Залишайся». Усе моє серце просило: «Підійди ближче». Я навіть дихати не могла рівно, коли його руки торкалися моєї спини.

Але я пішла.

Бо він цього хотів? Бо він сказав так?

Ні. Я бачила. Я бачила в його очах, що він не хотів, щоб я йшла. Він відвернувся, бо не довіряв собі. Бо якщо б він обернувся — усе б зруйнувалося.

Я пила каву маленькими ковтками й відчувала, як гіркота обпікає язик.

Мені хотілося сміятися й плакати водночас. Сміятися з того, що ми обоє такі вперті, такі впіймані у власні пастки. І плакати, бо між нами все ще стіна.

Але я знала одне: я не здамся.

Я проб’ю її. Цю кляту стіну, яку він сам же збудував. Бо він може відвертатися, може вдавати холодність, може ховатися у своїй броні. Але очі не брешуть. Його пальці не брешуть. Його дихання не брешить.

Він не байдужий.

І що б він там не говорив, я це відчуваю.

Я сиділа на кухні довго. Кава охолола, але я все ще тримала чашку в руках, як щось, що нагадує мені: він тут живе. Ми тут обоє живемо. У одному домі. В одній тиші. У одному невимовленому.

Вечір прийшов швидше, ніж я очікувала. Я весь день намагалася зайняти себе — готувала вечерю, перечитувала книжку, ходила садом, навіть намагалася малювати. Але все це було марно. Думки знову й знову поверталися до нього. До вчорашнього вечора. До його рук на моїй спині. До того, як він відвернувся від мене.

Я вже звикла, що його прихід додому — як подія, наче удар по тиші. І цього разу теж. Почула, як відчинилися двері. Важкі кроки у передпокої. Я спустилася по сходах — босоніж, тримаючись за поручні.

І завмерла.

Внизу, біля дверей, стояв Паша. Його обличчя кам’яне, холодне, як завжди, коли він одягає свою броню. Поруч із ним — мій тато.

Я відчула, як у мене холоне всередині. Серце зупинилося й потім рвонулося так сильно, що віддалося у скронях.

Обличчя тата було червоним. Очі блищали від злості. Він навіть не намагався стримати емоції. І тоді я зрозуміла: він усе знає.

Моє горло пересохло. Я подивилася на Пашу, сподіваючись знайти там хоч якусь підказку, хоч натяк, як діяти. Але він стояв, як завжди, рівний, непохитний, з кам’яним виразом обличчя. Ні тіні емоцій.

— Варя, — голос тата гримів, мов грім. — Негайно збирай речі. Ми зараз же їдемо додому.

Його слова відбилися луною в моїй голові. І, можливо, ще кілька тижнів тому я б розгубилася. Можливо, злякалася б. Але не тепер.

Я вдихнула глибоко. Мої пальці стиснулися в кулаки. Я зробила крок вниз, ще крок — і зупинилася на середині сходів. Подивилася йому просто у вічі.

— Нікуди я не поїду, — моя відповідь прозвучала спокійно, але твердо.

Очі тата розширилися. Він не очікував. Мій тато звик, що я слухняна, що я завжди роблю так, як він каже. Але зараз — ні.

— Варвара! — його голос затремтів від обурення. — Не змушуй мене повторюватися. Ти негайно поїдеш зі мною!

Я підняла підборіддя вище. Серце билося, як навіжене, але я трималася.

— Це мій дім, — я сказала повільно, виділяючи кожне слово. — І я залишуся тут. Зі своїм законним чоловіком.

Я відчула, як його слова, як удари, сиплються на мене. Відчувала його злість, його розчарування. Але відступати не збиралася.

Я кинула ще один погляд на Пашу. І там, за холодною маскою, на мить промайнула тінь. Він дивився на мене так, ніби теж не очікував від мене такої впертості. Наче щось всередині нього сіпнулося.

Я стояла перед двома найважливішими чоловіками в моєму житті. Один — той, хто виростив мене, дав мені все, але зараз дивився на мене, як на зрадницю. Інший — той, хто ховає свої почуття за кам’яними стінами, але я відчувала: він бачить мене, він чує мене, навіть якщо мовчить.

Дивилася на нього знизу вверх, стоячи на сходах. Мій тато. Мій рідний тато. Людина, перед якою я завжди схиляла голову. Людина, чиї слова були для мене законом. А зараз він дивився на мене так, ніби я була не донькою, а ворогом.

Його руки стиснулися в кулаки, на скронях виступили жили. Він був у сказі. Від злості. Від образи. Від того, що в його світі все перевернулося.

— Варя, — він знову заговорив, і голос його лунав, як удар молота, — я виховував тебе не для цього. Не для того, щоб ти перетворилася на... — він запнувся, але потім, наче плюнув, — на шахрайку!

Мене немов ударили. Слово різонуло по живому.

— Тату!.. — я зробила крок вниз, але він тільки підняв руку, немов відсікаючи мої виправдання.

— Мовчати! — його крик розлетівся по холу. — Ти взагалі розумієш, що ти зробила? Це все — дитячі соплі! Тобі двадцять! Він удвічі старший за тебе! — він різко показав на Пашу. — Він міг бути твоїм наставником, викладачем, ким завгодно, але не чоловіком!

Я знову глибоко вдихнула. Моє тіло тремтіло від напруги, але я не відводила погляду.

— Він мій чоловік, — сказала я твердо. — Мій. І я нікуди не поїду.

— Чоловік?! — тато аж розсміявся — коротко, зло, майже істерично. — Це ти так називаєш підроблені папірці? Варвара, ти підписала документи без мого дозволу. Ти розумієш, що це кримінал?