Розділ 18

(Варя)

Музика стихла, останній акорд ще бринів у повітрі, а я все ще стояла в його руках, не вірячи, що це справді сталося. Його пальці досі лежали на моїй спині, теплі, важкі, надійні. Я хотіла, щоб він не відпускав. Щоб ця мить тривала.

Але він зробив крок назад, відсторонився так різко, ніби й не було нічого між нами. Його рука зникла з моєї талії, і залишила по собі порожнечу та холод.

— Музика закінчилася, — його голос знову став кам’яним, рівним, як відміряний крок військового. — Нам пора додому.

Я кліпнула, ковтаючи ком у горлі. Хотіла заперечити, сказати «ще трохи», «ще одну пісню», але в його очах знову була стіна. Суха, непробивна, висока.

Він простягнув мені руку не так, як на танці, а як належить — коректно, по-джентльменськи. І я прийняла її. Він повів мене крізь натовп, впевнено розрізаючи шлях. Я йшла поруч, відчуваючи його тепло через тонкий контакт долонь, і водночас — холод від того, як він тримався.

На мить, коли ми вже майже вийшли з зали, я краєм ока помітила — чоловіка. Він стояв біля столика, повільно сьорбав із келиха і проводжав нас поглядом. Його очі блищали, як у мисливця, що щойно помітив здобич. Мені стало не по собі. Але Паша ні на мить не сповільнив крок.

Двері розчахнулися, нас обдало нічним повітрям. Десь у кутку світилися вогники цигарок, на парковці поблискували фари машин. Наш водій уже чекав біля чорного авто. Побачивши нас, він швидко відчинив дверцята.

Я сіла всередину. Шкіряні сидіння були прохолодними після гомінкого й теплого залу.

Павло обійшов машину, сів поряд. Його рухи — чіткі, стримані, ніби по інструкції. Не більше. Не менше.

Дверцята зачинилися, і весь світ лишився зовні. У салоні запанувала тиша. Лише двигун тихо загуркотів, і машина плавно рушила з місця.

Я боковим зором дивилася на нього. Він сидів рівно, дивився у вікно. Його обличчя знову було тим самим — камінь, бетон, броня. Жодного сліду від чоловіка, який ще хвилину тому тримав мене так близько, що я відчувала його серце.

Він повернувся у свій холод.

І від того мені стало нестерпно боляче.

Я сиділа поруч, руки зімкнула на колінах, щоб не зрадили тремтінням. Вдихала і видихала повільно, аби не видати себе. А всередині наче розривало.

Хотілося крикнути: «Навіщо ти так? Чому ти робиш вигляд, що нічого не було? Чому ти ховаєшся за цими стінами?» Але я мовчала. Лише дивилася на темну дорогу за вікном, де вогні миготіли, мов зірки, що тікали від нас.

Ми їхали мовчки. Машина ковзала нічними вулицями, фарби неонів миготіли за вікном, а всередині — лише глуха тиша. Він сидів поруч, такий кам’яний, такий відсторонений, що мені здавалося — якби я простягнула руку, то відчула б не тепло живої людини, а холод граніту.

У горлі клубком стояли слова, які так і просилися вирватися. Хоча б одне: «Чому?» Але я боялася, що він знову відріже мене своїм рівним голосом, як ножем. Тому просто дивилася на темряву за вікном і стискала пальці на колінах.

Коли ми нарешті під’їхали, він першим відчинив двері й вийшов. Я теж вийшла, ступила на холодний камінь бруківки. Він ішов попереду, не озираючись. Відчинив двері будинку, впустив мене всередину і навіть не затримався біля мене — одразу рушив угору, у напрямку своєї спальні.

— Добраніч, — хотілося кинути вслід. Але язик не повернувся.

Я пішла до своєї кімнати. Точніше — до тієї самої гостьової, яка чомусь уже починала видаватися тісною і чужою.

Захлопнула за собою двері й сперлася спиною об них. Зітхнула. Серце билося швидко, ніби я щойно пробігла марафон. А насправді я просто сиділа поруч із людиною, яку називаю чоловіком, і намагалася не задихнутися від тиші між нами.

Я потягнулася до блискавки на сукні. Вона не піддалася. Смикнула ще раз — те саме.

— Серйозно? — прошепотіла я сама до себе, іронічно скрививши губи.

Здавалося, що ця сукня — частина його, частина цього вечора. Вона душила мене, як і його холодність. Мені хотілося здерти її з себе, скинути, втекти від того, що відчувала.

Смикнула знову, сильніше. Блискавка застрягла намертво. Наче насміхалася з мене.

Я видихнула, обхопила голову руками й на мить заплющила очі. Перед ними відразу постав вечір: його слова — «я потанцюю зі своєю дружиною хочу». Я знову почула це. Він сказав це вголос. Не в жарт, не випадково. Сказав так, що всі навколо чули. Дружина. Я.

А потім... знову його крижана стіна. Ніби нічого не було. Ніби він повернувся у свою броню, у свій камінь, у свою холодність.

І я вже не знала — що більше мене дратує: його ревнощі, які прориваються тоді, коли він не може стриматися, чи ця жорстка відстороненість після.

Я знову смикнула блискавку. Дарма.

— Та щоб тобі... — пробурмотіла й роздратовано тупнула ногою.

Нерви кипіли. Я відчувала, як ця сукня стає пасткою, кліткою. Вона наче сміялася з мене: «Ти не зможеш сама, тобі доведеться йти до нього».

Я заплющила очі й зітхнула. Я не хотіла йти. Бо знала — він знову буде холодний, мовчазний. А я… я не витримаю ще раз врізатися в цю стіну.

Але іншого виходу не було.

Я відштовхнулася від дверей, зробила кілька кроків. І ще раз, уже слабше, смикнула замок. Марно.

Усередині піднялася хвиля — роздратування, образа, втома. І водночас дивна, непрохана надія. Бо якщо він допоможе... якщо хоча б торкнеться... то, може, ця стіна трісне?

Я глибоко вдихнула, випрямилася і пішла до його кімнати.

Кроки по коридору здавалися надто гучними. Серце билося так, що я боялася — він почує його ще до того, як я постукаю.

Я зупинилася біля його дверей. Підняла руку. Завмерла.

Ще секунда — і я або втечу назад, або все ж таки наважуся.

Я вдихнула глибше, щоб зібратися з духом. І нарешті...

Постукала.

Три короткі удари — невпевнені, наче боялася почути у відповідь не «заходь», а тишу. Тишу, яка завжди зводила мене з розуму.

Ніхто не відгукнувся.

Я вже зібралася відступити, коли сама ручка дверей здалася надто легкою, і я… просто натиснула.