Розділ 17

(Павло)

Я ще трохи постояв надворі. Повітря було прохолодним, свіжим, наче спеціально створеним для того, щоб стерти важкий осад розмови з Ковалем. Але воно не стирало. В середині мене все ще клекотало — його тон, його ультиматум, цей його впевнений погляд людини, яка звикла отримувати все і від усіх. Я вдихнув глибше, випрямив плечі, пригладив лацкан піджака. Обличчя мало бути рівним, холодним, контрольованим. Жодна емоція не повинна була прослизнути крізь маску.

Я повернувся до зали. Музика, сміх, розмови — все виглядало так, ніби нічого в цьому світі не змінюється. Люди пили, їли, обговорювали контракти, політику, останні новини бізнесу. Я ковзнув поглядом по натовпу, шукаючи її. Варю. Але перш ніж встиг знайти, мене перехопили.

— Павле, — знайомий голос, і ось уже на моєму шляху опинився чоловік років сорока з келихом вина. — Давно хотів уточнити…

І потекла чергова розмова. Формальні слова, усмішки, питання, які я міг відповідати навіть уві сні. Мене слухали, ставили зустрічні запитання, знову підходили інші. Відчував, як час вислизає. Варі я не бачив. Очі самі по собі ковзали далі, понад головами співрозмовників, але — нічого.

— Ви мусите спробувати, — жіночий голос поруч, теплий, злегка грайливий. Я повернув голову й побачив знайому бізнесвумен у вечірній сукні насичено-синього кольору. Вона тримала на долоні тарілку з тістечками. — Це просто неймовірно.

Я ввічливо відмовився, але вона наполягала:

— Одне. Хоча б одне. Для компанії.

Я зітхнув, узяв маленьке тістечко з кремовою шапочкою, підніс його ближче до губ. І в цей момент раптом — легкий дотик. Чиясь маленька рука вихопила тістечко прямо з моєї долоні.

Я різко підняв очі. Переді мною стояла вона. Варя.

Її очі світилися пустотливо, губи трішки тремтіли від усмішки. Вона без жодних вагань піднесла тістечко до рота й відкусила, а потім просто запхала решту, ніби боялася, що я встигну забрати.

— Це з горіховим кремом, — промовила вона з повним ротом, ковтаючи шматок. — А тобі не можна. У тебе ж алергія.

На її губах залишилися крихти. Маленькі, світлі, але чомусь я бачив лише їх. Мене ніби обдало хвилею тепла, яке пробивалося крізь усю мою броню.

Я вже простягнув серветку. Але рука зупинилася. Я майже доторкнувся до її обличчя, щоб змахнути ті крихти сам. Усередині все стискалося від бажання зробити це — і від усвідомлення, що не маю права.

— Дуже смачне, — додала вона, облизавши губи, але крихти вперто залишалися. І при цьому дивилася прямо на мене. Посміхалася.

Я передав їй серветку. Вона взяла, але зробила це повільно, її пальці ковзнули по моїх.

— Вибач, — сказала Варя, наче зовсім не шкодувала. — Не хотіла вихоплювати, але… Тобі ж не можна.

Я мовчав, бо інакше сказав би щось зовсім не те, що мав би.

— Зате ось це можна, — продовжила вона, вже взявши інше тістечко з таці. Простягнула його мені. — Без горіхів. Дуже смачне. Спробуй.

Я дивився на її руку з маленьким тістечком і відчував, як із мене зриває усі мої захисні шари. Вона стояла тут, посеред чужих людей, посміхалася мені й… піклувалася. Простим, але справжнім жестом.

Мені хотілося прийняти це тістечко з її пальців. Хотілося доторкнутися. Хотілося забути, що довкола люди, що за спиною ще відлунюють слова Коваля, що весь мій світ тримається на рівновазі.

Я повільно взяв. Наші пальці торкнулися знову. І мені здалося, що я зараз забуду дихати.

Ми стояли серед натовпу, але все навколо наче розчинилося. Люди говорили, сміялися, звучала музика, офіціанти бігали з тацями, але до мене нічого не доходило. Лише її очі — зелені, яскраві, усміхнені. Лише її голос, який знову пробивав мою холодність і змушував дихати по-іншому.

Я тримав у руці маленьке тістечко, яке вона простягнула. Але так і не наважився відкусити. Внутрішній контроль досі тримав мене, наче лещата.

— Там дійсно немає горіхів, — м’яко сказала вона, нахилившись ближче. — Не бійся. Я вже пробувала.

І щоб довести, що говорить правду, Варя взяла таке саме тістечко з таці, підняла його й відкусила. Її губи злегка блиснули від крему, вона швидко проковтнула й усміхнулася.

— Бачиш? Точно безпечне, — і підморгнула.

Я майже посміхнувся. Майже. Але вчасно зупинив себе.

— Або... — її погляд став хитрим, зухвалим. Вона раптом нахилилася ближче і відкусила шматок саме від мого тістечка, яке я так і не спробував. Її губи ледь торкнулися того місця, де мали б бути мої. І вона зробила це так невимушено, наче між нами не було стіни.

Я дивився на неї мовчки. Вона проковтнула шматочок, схилила голову набік і майже з викликом сказала:

— Ну? Тепер твоя черга.

Я не знав, чому дозволив цьому статися. Просто взяв і відкусив. Крем ніжно розтанув на язиці, смак був легким, трохи ванільним. Я ледь помітно кивнув.

— Смачно, — визнав я.

Її очі заграли переможно.

— Я ж казала, — і вона усміхнулася так широко, що в мене всередині щось зрушилося з місця.

Ми ще кілька секунд мовчали, але це мовчання не було порожнім. Вона дивилася на мене з тією впевненістю, якої раніше я в ній не помічав. Вона ніби відчувала, що я не такий байдужий, як намагаюся здаватися.

— Потанцюємо? — раптом сказала вона.

Мене ніби різонуло. Танцювати? Тут? З нею? Перед усіма?

— Ні, — відрізав я швидко, можливо навіть занадто різко.

Вона здригнулася, але не відступила. Її погляд спалахнув, куточки губ злегка смикнулися.

— Як знаєш, — вимовила вона повільно. — Тоді піду знайду когось іншого, хто захоче зі мною потанцювати.

Вона зробила крок убік, і все в мені стиснулося від цього руху. Мені захотілося схопити її за руку, притягнути назад, сказати, що нікуди вона не піде. Але я стояв. Стояв і мовчав.

Її плечі випрямилися, підбори відстукали кілька кроків по паркету. Вона йшла. Вона дійсно збиралася знайти когось іншого.

І в той момент я зрозумів: якщо вона справді піде, якщо танцюватиме з кимось іншим — я цього не витримаю.