Розділ 16

(Варя)

Він пішов. Просто пішов із тим чоловіком, навіть не озирнувшись.
Я дивилася йому вслід, все ще відчуваючи тепло його долоні у своїй. І хай він зробив вигляд, що йому все одно, хай його обличчя було кам’яне, я знала — йому не байдуже. Він не сказав: «Іди, Варя». Не зміг вимовити ці слова. І навіть тоді, коли мав відпустити мене, він навпаки, стиснув мою руку сильніше, наче до останнього тримався, якось по-своєму вперто.

Я обережно сперлася спиною об стіну, щоб перевести подих. Серце билося так голосно, що я боялася — хтось почує. Думки плуталися: чому він знову тікає, чому прикидається байдужим, чому не дозволяє собі сказати те, що я бачу в його очах.

Я постояла ще кілька хвилин, даючи йому час. Та зрештою розуміла — якщо зараз залишуся тут, то сама перетворюся на тінь. Тож вирівняла плечі, вдихнула глибоко й рушила назад у залу.

Там було гамірно, музика жива, саксофон звучав трохи томно, трохи грайливо. Люди сміялися, дзвеніли келихи, офіціанти снували між столиками з тацями. Атмосфера була розслаблена, навіть святкова. І тільки в мені — напруга, як струна.

Я швидко пробіглася поглядом по залі, шукаючи його темну постать. Але Павла не було видно. Наче розчинився в натовпі. І від цього всередині мене виник дивний вакуум, як холодний протяг.

Офіціант саме проходив повз із тацею шампанського. Я зупинила його легким дотиком до ліктя, взяла келих. Тонка ніжка скла в моїх пальцях здавалася крихкою, а ігристі бульбашки підіймалися вгору так безтурботно, наче глузували з моєї тривоги. Я зробила маленький ковток, дозволяючи холодній рідині трохи охолодити горло.

І саме в цей момент біля мене з’явилася вона.

Жінка в золотій сукні.
Усе в ній було… надто ідеальним. Високі підбори, відточена хода, зачіска без жодного вибитого локона. Обличчя, відполіроване косметикою, погляд — упевнений, колючий. Вона виглядала так, наче знала точно, хто вона, чого хоче, і що завжди отримує це.

Вона нахилилася до мене трохи ближче, і я відчула її парфуми — дорогі, густі, майже задушливі. І з ледь помітною, але гострою усмішкою сказала:

— То це ти? Та сама шахрайка?

Я здригнулася, бокал у руці мало не тремтів.

— Вибачте?.. — я кліпнула очима, не розуміючи, що саме вона має на увазі.

— Не прикидайся, — її голос був тихим, але з тієї категорії тихих голосів, які звучать гучніше за крик. — Усі вже знають, хто ти така. Маленька аферистка, що влізла туди, де їй не місце.

Моє обличчя налилося жаром. Я розгублено озирнулася довкола — але всі були зайняті своїми розмовами, ніхто не звертав уваги. Лише ми вдвох, і її слова падали важко, наче каміння.

Я зусиллям волі тримала рівно спину. Усередині все клекотіло: обурення, образа, біль. Але я примусила себе відповісти спокійно:

— Думаю, ви помилилися.

Її сміх — короткий, холодний — розрізав простір між нами.

— О ні, дівчинко. Я не помиляюся.

Я відчула, як пальці сильніше стиснули келих. Рідина ледь-ледь тремтіла.

Моє серце билося швидше. У голові крутилися думки: Хто вона? Чому так говорить?

А головне — чому називає мене шахрайкою?

Я підняла на неї очі. І всередині мене зароджувалося вже не тільки обурення, а й дивна, несподівана рішучість.

Бо якщо вони всі бачать у мені слабке місце — я не дозволю собі впасти.

— То ти ж Варвара, — протягнула вона голосом, наче знущаючись, — та сама, що вилізла нізвідки й умудрилася влізти у життя Павла Шабанова.

Моє ім’я з її вуст прозвучало як образа. Я ледь помітно здригнулася, але не відвела погляд. І раптом зрозуміла, хто вона. Це ж вона… та, на якій він повинен був одружитися.

— Ви… — я ковтнула повітря, щоб стримати себе, — ви помилилися. Я не шахрайка. Наш шлюб законний.

— Законний? — вона підняла тонкі брови й криво всміхнулася. — Дорога, законність — поняття відносне. Документи легко підробити. І, повір, якщо треба буде, усе доведуть у суді.

Її голос був зухвалим, холодним, ніби кригою обсипала мене з голови до ніг. Але глибоко всередині я відчула хвилю обурення, гарячу й сильну.

— Ви мало знаєте Павла, — я підняла голову, плечі вирівнялися самі собою. — А я знаю його добре. І він зовсім не такий, яким ви намагаєтесь його виставити.

Вона пирхнула, затягуючись своїм золотим сяйвом, наче воно мало надати їй авторитету.

— Ти, мала, поняття не маєш, хто він насправді. Для нього єдине, що має значення, — бізнес. А ти хто? Малолітка, яка ще вчора гралася ляльками й ходила на горщик. Думаєш, він довго терпітиме твої дитячі забаганки?

Кожне її слово било, як ляпас. І водночас всередині мене щось ламалося й розкривалося: я більше не могла бути тихою, чемною Варею, яка лише ковтає образи.

Я відчула, як пальці міцніше стискають бокал шампанського. Голова ніби запаморочилася від власної рішучості.

— Ви помиляєтеся, — вимовила я тихо, але твердо. — Бо він уже не раз довів, що йому не байдуже.

Її усмішка стала гострою, як лезо.

— Доведеш? Чим? Тим, що він навіть не показав тебе світу? Що всі досі думають, ніби він одружується з іншою? — вона презирливо провела поглядом від моїх підборів до зачіски. — Павло скоро сам усе виправить. І одружиться на жінці, яка йому рівня.

Я відчула, як щоки горять, але не від сорому — від злості. Вона справді думала, що може просто принизити мене й залишитися безкарною?

І тоді в голову прийшла ідея. Маленька, але зухвала.

— У вас… — я нахилилася трохи ближче й легким рухом вказала пальцем на її сукню. — Тут, здається, пляма.

Вона швидко опустила погляд. І саме в той момент, коли її очі зосередилися на золотій тканині, я підняла бокал і вилила решту шампанського просто їй на груди.

Холодні бульбашки розтеклися по дорогій тканині, залишаючи вологу пляму, яка почала темніти.

— Ось, тепер точно пляма, — я зробила крок назад, відставляючи порожній бокал на тацю, яку вчасно підставив офіціант. — Раптом не витрете, буде дуже негарно.