Розділ 15

(Павло)

Я саме говорив із Олександром Сергійовичем, нашим ключовим інвестором, уважно слухаючи його чергові аргументи щодо майбутньої угоди, коли відчув це.
Тепло.
М’яке, невимушене, таке знайоме і водночас небезпечне.

Мала долоня прослизнула в мою руку, переплівши свої тонкі пальці з моїми. Моя перша реакція була майже механічною — пальці стиснули у відповідь, ніби пам’ять тіла випередила мозок.

І тільки потім я опустив погляд.

Її пальці. Її ніжна рука в моїй.
Мій погляд піднявся вище — зелений шовк, який блищав у світлі кришталевих люстр ресторану. Сукня, яка водночас огортала її і відкривала надто багато. І ще вище — до тих очей, які я намагався забути, а вони знову пробивали мене наскрізь.

Вона посміхалася. Легко, впевнено. Як ніби саме тут її місце.

— Ось ти де, — сказала вона, нахилившись до мене трохи ближче. — Нарешті тебе знайшла.

Мій мозок завис.
Вона тут. У цьому місці, де я збирався поставити жирну крапку. У моєму світі, куди я не хотів її впускати.
Але вона стояла поруч. У смарагдовій сукні. Тримала мене за руку. І весь зал тепер бачив, що я не сам.

— Так… — раптом промовив Олександр Сергійович, його голос прозвучав із легким здивуванням і навіть прихованим захопленням. — Я так розумію, це твоя дружина, Павле?

Я відкрив рота, але звуки застрягли в горлі. Не встиг нічого сказати, бо Варя випередила мене.

— Так, — відповіла вона впевнено, майже гордо. — Я дружина Паші.

Вона простягнула вільну руку до інвестора, дивлячись йому прямо в очі:

— Варвара. Дуже приємно познайомитися.

Я бачив, як Олександр Сергійович на мить розгубився, а потім його губи розтяглися у ввічливій посмішці. Він узяв її долоню в свою велику, важку руку й злегка нахилився, торкнувшись губами її тильної сторони.

— Тепер я розумію, чому ти приховував своє одруження, — промовив він, трохи жартівливо, але з тією повагою, яку важко підробити. — І чому досі не показував свою дружину.
Він затримав її руку довше, ніж належить, і додав тихо, ніби довірчо:

— Ви дуже гарна, Варваро.

Вона посміхнулася й відповіла коротко, але тепло:

— Дякую.

А я стояв поруч, і всередині мене вирувала така буря, що я ледве стримував себе, щоб не вирвати її руку з його пальців.
Ця мить була неправильною. Небезпечною. Руйнівною.

Бо вона знову робила те, чого я так боявся: входила в мій світ, у моє життя, так природно й без дозволу. І весь світ бачив — вона моя.

— Перепрошую, Олександре Сергійовичу, — мій голос прозвучав рівно, хоч усередині мене все вже було не так спокійно. — Мушу відійти на хвилинку.

Він кивнув, кидаючи ще один зацікавлений погляд на Варю, а я, все ще тримаючи її за руку, повів її крізь натовп.

Її долоня була маленькою, але дивно впертою. Наче вона не просто йшла поруч — вона вела мене. І я відчував, як кожен чоловічий погляд ковзає по ній, по цій сукні, по відкритій спині, по блиску зелених очей, які вміли дивитися так, що забувалося все інше.

Я бачив це.
Я бачив, як голови повертаються.
Як погляди затримуються довше, ніж слід.

Мене розривало.
Я намагався йти рівно, холодно, немов це звична річ — вести поруч таку жінку. Але всередині мене було щось зовсім інше: гостра ревність, дикі імпульси, бажання забрати її подалі від цих чужих очей.

— Куди ми йдемо? — тихо запитала вона, нахилившись ближче.

Її голос змусив мої пальці міцніше стиснути її руку.

Я не відповів одразу. Лише йшов уперед, поки ми не дісталися коридору, де світло було приглушене, а людей уже не було видно. Тиша. Лише віддалений шум музики й голосів із зали.

Я зупинився.
Різко повернув її обличчям до себе. Не відпустив руки.

Вона спиною торкнулася стіни, і на мить здалося, що вона навіть цього чекала. Стояла, дивилася на мене своїм прямим, упертим поглядом. А я намагався виглядати холодним. Тримати цю маску. Хоч усередині все палало.

— Як ти дізналася, що я тут? — запитав нарешті, мій голос був нижчим, ніж я хотів.

Вона не знітилася. Навпаки, відповіла спокійно:

— Підслухала твою вчорашню розмову по телефону.

Я стискав щелепи.

— Це негарно — підслуховувати чужі розмови.

— Ти не чужий, — відповіла вона швидко, майже гаряче. — Ти мій чоловік. І я просто проходила повз твій кабінет.

Її слова вдарили сильніше, ніж мали б.
Мій чоловік.

Але я відкинув це відчуття, відразу зчепивши його з холодністю:

— Якщо я сказав, що буду сам — значить, я буду сам.

Вона нахилила голову трохи набік, її очі блиснули.

— То мені піти? — тихо, але з викликом.

Я мовчав.
Здавалося, що слова застрягли, не хотіли виходити.

— Скажи, що тобі байдуже, — її голос став ще м’якшим, але водночас загостреним, як лезо. — І я піду.

Моє серце стиснулося.
Скажи, що байдуже.
Я хотів це сказати. Це мало б бути логічним завершенням. Але чомусь замість полегшення я відчув, що втрачу щось більше, ніж просто її присутність у цьому залі.

— Мені… — я почав, намагаючись зібрати в голосі байдужість, але вона зрадницьки ламалася. — Мені…

Я хотів сказати «байдуже».
Хотів.

Я дивився на неї, бачив, як вона стоїть спиною до стіни, її груди підіймаються від дихання, бачив блиск у її очах і легку тремтливість пальців, якими вона все ще тримала мою руку.

І я зрозумів: мені не байдуже.
Ніколи не було.

Але я не встиг договорити.

— Павле, — раптом пролунав знайомий голос.

Я різко відпустив її руку, майже з силою, ніби цей дотик міг видати мене.

У дверях стояв Коваль. Його погляд ковзнув між мною та Варею, але він нічого не сказав. Лише коротко:

— Нам треба поговорити.

Я кивнув, зібравшись докупи, вдягнувши свою звичну холодну маску.

— Так, звісно.

І рушив до нього, не озираючись.

Бо якби озирнувся — я б зрадив сам себе.

Коридор залишився за моєю спиною.
Там — її очі, її голос, її дотик.
Тут — холодне повітря, моє кам’яне обличчя і той, із ким я змушений тримати рівновагу, навіть коли всередині мене все горить.