Розділ 14

(Варя)

Я ніколи не забуду ту ніч.
Я тоді пішла до своєї кімнати, грюкнула дверима, впала обличчям у подушку й нарешті дала вихід сльозам, які так старанно стримувала при ньому. Плакала до тих пір, поки в горлі не пересохло, поки очі не пекли так, ніби туди насипали піску. Але я знала: я не здалася.

Він міг кидати переді мною будь-які папки, вмовляти, притискати до стіни аргументами, навіть дивитися тим холодним поглядом, від якого мороз іде по шкірі. Але я бачила крізь його маску.
Я відчувала: там, за його словами «це краще для нас обох», за цією крижано-байдужою манерою — він ховає щось інше.
І я не відступлю.

Наступні дні були дивними.
Він ішов так рано, що я навіть не встигала спуститися, щоб приготувати йому сніданок. Лише чула віддалені кроки, клацання замка дверей — і тиша. І залишалася сама у великому будинку, де все пахло ним.

А ввечері він повертався так пізно, що ми майже не бачилися. Я, наче навіжена, готувала вечерю — завжди щось різне: то пасту, то курку з овочами, то суп, навіть борщ одного разу зварила. Ставила все на стіл, накривала красиво, як могла, і йшла до своєї кімнати.

А вранці знаходила все так, як залишила.
Неторкані тарілки. Холодна їжа.
Я збирала це й мовчки відносила на кухню. Зливала суп у раковину, відсовувала тарілки зі злиплими макаронами, загортала серветки, які навіть не були розгорнуті.

Це була його гра.
Він робив це навмисно. Його спосіб показати: «Мені байдуже. Не старайся. Здайся».

Але я знала — йому небайдуже.
Бо якби було так — він би не дивився на мене так, як дивиться, коли думає, що я не бачу.
Не доторкався би так ніжно, коли обробляв мені порізаний палець.
Не стояв би так близько на веранді, коли я показувала йому Велику Ведмедицю.

Він може брехати словами.
Але його тіло, його очі, його дотики — вони видають правду.

Я вперто продовжувала готувати вечері.
Бо це був мій маленький виклик йому.
Він думає, що змусить мене відступити своєю холодністю? Хай спробує.
Я не віддам йому так легко те, у що вірю.

І знаєте, що було найдивніше? Я відчувала, що кожна така «порожня вечеря» тільки більше доводить: він тікає. Він не може сісти за стіл, бо знає — якщо сяде, якщо знову подивиться мені у вічі, його крижана стіна дасть тріщину.

А я чекатиму.
Стільки, скільки треба.
Бо я відчуваю — він мій.

Цього вечора все повторилося за сценарієм, який уже став для мене звичним.
Я приготувала вечерю. Сервірувала стіл. Пішла у свою кімнату. Потім, коли спускалася пити воду, побачила все так само: тарілки стояли неторкнуті.

Він знову прийшов пізно. Я навіть не чула, коли саме.
Але цього разу було інакше.

Я йшла коридором повз його кабінет. Двері були прочинені. І там горіло світло. Його не було видно — мабуть, сидів десь у глибині, за столом. Але голос я чула чітко.

Він говорив із кимось телефоном.
Його голос був низький, втомлений, але впевнений.
Я сповільнила крок. Серце калатало так, ніби я робила щось заборонене.

— …завтра, — сказав він. — Так, перенесли. У «Nexus», на двадцяту.

Я завмерла.
«Nexus». Я знала цей ресторан. Один із найпафосніших у місті.

— Знаю, — його голос став різкішим. — Я ненавиджу ці вечері, але вони раз на квартал. Треба з’явитися.

Я прикусила губу.
Світська вечеря. Та сама, де збираються всі вершки бізнесу, політики, юристи, інвестори. І де всі ходять парами.

— Я буду сам, — спокійно додав він. — Без дружини.

Мене, ніби вдарило.
Я стояла, стискаючи пальці в кулаки.

— Мені байдуже, що вони знають, що я одружений, — він вимовив це так холодно, що всередині у мене все стиснулося. — Для мене це не має значення.

Я зробила крок назад, щоб він не почув випадковий скрип підлоги. І пішла до своєї кімнати, але кожне його слово ще дзвеніло в голові.

Я довго сиділа на ліжку в темряві.
Мені хотілося кричати.
Хотілося спуститися вниз, розчинити двері в його кабінет і кинути в нього тією ж фразою: «Мені байдуже?! А мені небайдуже!»

Але я не зробила цього.
Я мовчала.
Бо зрозуміла: діяти треба інакше.

Він хоче показати всьому світу, що він — сам?
Ні.
Я не дозволю.

Я його дружина.
Не папірець із печаткою, не підпис під договором. Я його жінка. І він знає це, хоч би як вдавав холодного.

І завтра — я піду.
Я піду в той клятий «Nexus».
Я стану поруч із ним.
І нехай вони всі бачать, що дружина Шабанова існує.

Цієї ночі я не могла заснути.
Я уявляла, як це буде. Як він здивується, коли побачить мене там. Яку сукню вдягну. Які підбори. Яку зачіску зроблю.
Я уявляла його погляд. Здивований. Злий. Розгублений. Але точно не байдужий.

І мені від цього ставало тепло.
Бо я знала: він може грати в свою гру лише доти, доки я мовчки приймаю правила.
А я не прийматиму.

Вранці я прокинулася з думкою про нього. Точніше — про той вечір, що чекав на нас. На нього. І тепер на мене.

Я лежала кілька хвилин нерухомо, вдивляючись у стелю. У голові крутилися його слова: «Я буду сам. Без дружини».
Кожна літера різала, наче бритва. І все ж саме ці слова надали мені сили.

Якщо він думає, що я здамся — він помиляється.
Я його дружина. І я це доведу.

До обіду я ходила по будинку, намагаючись знайти собі заняття, але все поверталося до одного: що вдягнути.
Я відкрила шафу. Його речі. Моїх тут немає. 

Там будуть жінки у вечірніх сукнях, діамантах, із салонними укладками.

Я мала виглядати так, щоб навіть вони замовкли.
А щоб він — Паша — нарешті побачив мене. Не «дівчинку», яку він так уперто малював у своїй голові, а жінку. Його жінку.

Я провела пів дня, гортаючи сайти. Вибирала, вагалася, зупинялася. Замовила одразу кілька суконь і кілька пар підборів.

Коли приїхав кур’єр із коробками, я відчула себе дитиною, якій подарували іграшки. Хоча це було більше схоже на момент істини.
Я розкладала сукні одна за одною на ліжку, торкалася тканини, уявляла, як виглядатиму в кожній.