Розділ 13

(Павло)

Вітальня спорожніла разом із її кроками. Лише тихий скрип сходів, потім глухий звук дверей нагорі. І тиша.

А я лишився сидіти, втупившись у цю кляту папку, що лежала на журнальному столику. Важка, безжиттєва. Усередині — мої аргументи, мої правила, мій останній шанс поставити все на місце. А тепер — її насмішка. Її бунт. Її смайлик із висунутим язиком, намальований там, де мала бути суха рівна риска з її іменем.

Я підняв папку, відкрив її ще раз, наче сподівався, що це сон. Ні. На білому аркуші чорнилом кривився той самий круглий пикуватий смайлик. Усміхався зухвало, дражнив. А я — відчував, як у мені піднімається хвиля злості.

Вона не підписала. 

Я ж думав… Я ж переконував себе: холодність, відстороненість, байдужість — це ключ. Якщо я триматимуся серйозно, якщо буду каменем, то вона зламається. Скаже «добре» й підпише, хай навіть зі злістю. Я змусив себе вдягти маску, стримати кожен порух, кожен зайвий погляд. Та, чорт забирай, вона знову зробила навпаки.

Я бачив її очі. Вологі, блискучі. Вона не плакала тут, переді мною. Трималася. Але я знаю — знаю напевно, що там, нагорі, у своїй кімнаті, вона зараз лежить на подушці й ковтає сльози. Як тоді.

І знову я винен.

Це відчуття — немов операція на живому серці без наркозу. Кожен її погляд, кожне її слово ріже мене зсередини. А сьогодні вона знову сказала… ті самі слова. «Я кохаю тебе».

Я бачив це у її очах. Та й слова були зайві: вона доводила це кожним своїм кроком, кожною дією, навіть цим клятим смайликом на папері.

Я стиснув кулаки. Мені хотілося розбити стіл, розбити все навколо. Але ще дужче — випити. Забутись, втекти, заглушити цей вогонь, що роздирає мене зсередини.

Я підхопив папку й пішов до кабінету. Кроки глухо відбивалися в коридорі. У дверях я обернувся ще раз — дивний жест, наче перевіряв, чи вона не стоїть у тіні, не слухає. Але ні. Тиша. Лише мої власні кроки й цей тягар у руках.

У кабінеті пахло деревом і паперами. На поличці, у самому кутку шафи — пляшка віскі. Моя стара втеча. Я відчинив скляні дверцята, витягнув її. Холодне скло, бурштинова рідина. Важка, мов гріх.

Сів у крісло, поставив папку зі смайликом поруч. Вона лежала, ніби знущалася з мене: «ось, дивися, ти програв».

Налив собі у склянку по вінця. Віскі плеснуло, розбило тишу. Підніс до губ, ковтнув — і обпалило горло. Але замість полегшення стало ще важче.

Поставив склянку на стіл. Стук скла об дерево видався занадто гучним у цій тиші. Наче хтось б’є у дзвін, нагадуючи: ти знову тут, знову п’єш, знову тікаєш.

Я сперся ліктями об стіл, уткнувся руками у волосся. Закрив очі. Переді мною одразу постала вона — її обличчя, те зухвале, з посмішкою-насмішкою, коли малювала той чортів смайлик. Її голос: «Не тобі вирішувати, кого я кохаю».

Чорт, Варя… чому ти така вперта? Чому ти не відпускаєш мене, коли я сам відпускаю тебе?

Я знову підняв склянку. Ковток. Другий. Віскі не допомагало. Лише більше розбурхувало всередині. Я відчував, як усе моє тіло напружене, наче пружина.

Хотів піднятися нагору. Постукати у її двері. Побачити, як вона лежить там, з подушкою в обіймах. Сказати, що я ідіот. Що я не можу дихати, коли вона так близько й водночас так далеко. Хотів торкнутися її волосся, вдихнути її запах, як учора ввечері на веранді.

Але знав: не можна. Один крок — і все. Я зламаюсь.

Я зціпив зуби. Глибокий вдих, видих. Потрібно тримати дистанцію.

Я поглянув на папку зі смайликом. Вона лежала на столі, мов нагадування: час іде, а я стою на місці.

У мене ще є трохи часу. Декілька днів. Я дам їй спокій. Хай звикне, хай охолоне, хай перестане бачити в мені не ворога, а просто Павла. Може, тоді стане легше вмовити.

Я знову налив віскі. Руки тремтіли.

Але я знав: якщо й після цього вона відмовиться, доведеться вдатися до того, чого я не хотів. Те, що змусить її ненавидіти мене.

Я бачив цей варіант у голові багато разів, але завжди відганяв думку. Бо знаю: якщо зроблю так — вона не пробачить. Вона буде злитися, буде проклинати, буде дивитися на мене як на ворога.

Але, можливо, саме тоді вона зрозуміє, що іншого виходу немає. І підпише документи.

Я закрив очі, сперся потилицею на спинку крісла. Склянка холодила пальці.

Мене розривало на дві половини. Одна тягнула нагору, до неї. Інша — тримала тут, у чотирьох стінах кабінету, з пляшкою й паперами.

Я — боягуз. Я не пішов до неї. Не сказав правди. Я просто сидів, ковтав алкоголь і переконував себе, що роблю правильно.

Я знаю: цей план мене зламає. Її зламає. І нас більше не буде.

Але іншого варіанту вже немає.