Розділ 12

(Варя)

Я сиділа на дивані, підігнувши ноги під себе. У руках телефон — я бездумно гортала сторіс в Інстаграмі. Подруги виставляли фото з кафе, знайомі — нові манікюри, хтось хвалився подорожжю. Усе це було ніби з іншого життя, де я ще вчора жила сама, де не було цього всього — величезного будинку, напруженої тиші в ньому, і його.

Я не стежила уважно. Просто дивилася, щоб не слухати, як у кімнаті поруч цокає годинник. Щоб не рахувати хвилини до його приходу.

І ось я почула звук дверей. Тихий, але чіткий. Він повернувся.

Серце здригнулося, і я, мов школярка, що спіймана на шпаргалці, швидко натиснула кнопку блокування на телефоні. Підняла голову.

— Привіт, — сказала я так спокійно, як тільки могла.

Він теж кинув коротке:

— Привіт.

І все. Жодної усмішки, жодного тепла.

Він увійшов у вітальню. У руці — темна шкіряна папка. Сів у крісло навпроти мене. Між нами — журнальний столик, холодне скло, яке зараз здавалося невидимою стіною.

Він поклав папку на стіл. А потім, не поспішаючи, дістав з внутрішньої кишені піджака ручку й поклав зверху.

Я дивилася, не розуміючи.

— Що це? — нахмурилася я.

— Підпиши, — коротко сказав він, навіть не піднявши на мене погляду.

— Що підписати? — я нахилилася вперед, взяла папку в руки. Вона була важка, офіційна. Я відкрила. Погляд пробіг рядки. І тут мене вдарило, наче крижана вода облила з голови до ніг. — Це що?..

Він підняв очі й холодно, майже беземоційно промовив:

— Документи на розлучення. Тобі треба підписати.

Наче вирок. Наче між іншим, як рахунок у ресторані.

Я завмерла. В голові спершу було порожньо. А потім у цій порожнечі загуділо.

— Ти жартуєш? — голос у мене зірвався, хоча я намагалася тримати себе в руках.

— Я ніколи не жартую такими речами, Варя, — його голос був рівний, сухий.

— Ти хочеш, щоб я… просто… підписала це? — я тицнула пальцем у папку.

— Так.

— І що? Ми більше не чоловік і дружина? — у мене задрижали губи, але я міцно стиснула зуби, щоб не дати сльозам вирватися.

— Так буде краще, — спокійно сказав він. — І для тебе, і для мене.

Я розсміялася. Глухо, різко. Сміх більше схожий на захриплий подих.

— Краще для мене? Це ти вирішив?

— Так, — відрізав він, нахилившись трохи вперед. — Ти ще молода. У тебе все життя попереду. Ти знайдеш собі нормального хлопця свого віку. Створиш із ним сім’ю. У тебе буде все, чого ти хочеш. А не ця… історія.

— А ти? — я вчепилася поглядом у його очі. — А ти, значить, підпишеш і підеш далі?

Він не відповів одразу. Лише відвів погляд убік, наче там на стіні було щось цікаве. І в цій його паузі я почула більше, ніж у словах.

— Тобі здається, що ти знаєш, чого хочеш, — тихо сказав він. — Але насправді ти придумала собі казку. Принца на білому коні. І зробила мене тим принцом. Але я не той, Варя. Я не той, хто тобі потрібен.

— І це ти вирішуєш за мене? — я майже прошипіла.

Він глянув на мене знову. Його очі були холодними, як лід.

— Це єдиний правильний вихід. Повір.

— Повір? — я вже не могла стримуватися. — Повір у що? Що ти байдужий? Що ти нічого не відчуваєш? Що всі ці дні — просто випадковість?

— Варя… — він видихнув, ніби втомився. — Підпиши папери.

— Ні.

Слово вирвалося різко, твердо. Я сама здивувалася, скільки в ньому сили.

— Варя, не ускладнюй, — його голос потемнів, став жорсткішим. — Я не хочу тягнути це в суд. Не хочу, щоб це перетворилося на скандал. Але ти повинна зрозуміти — інакше ніяк.

— Нічого я не повинна! — я підвелася з дивана, в руках усе ще була папка. — Ти весь час вирішуєш за мене. Думаєш, що краще знаєш, що мені потрібно. Але ти нічого не знаєш!

Я відчувала, як у грудях пече, як очі наливаються вологою. Але я не дам йому цього задоволення. Я не заплачу.

Він підвівся теж. Тепер ми стояли майже впритул, між нами — тільки журнальний столик. Його погляд був гострим, твердим, немов він намагався мене пробити, змусити відступити.

— Варя. Підпиши.

Я стояла, стискаючи в руках папку так сильно, що нігті майже вп’ялися в обкладинку. Він дивився на мене з холодною вимогливістю, наче міг одним своїм словом переламати мою волю. Але цього разу — ні.

Опустила погляд на стіл. Ручка блищала металевим ковпачком, лежала акуратно. Він навіть це зробив ідеально, як завжди.

Мої пальці самі потягнулися. Я взяла ручку.

Його очі тут же звузилися — уважні, напружені, наче він уперше за вечір відчув перемогу.

Я відкрила папку. Погортала сторінки. На останній, унизу — місце для підпису. Та сама лінія, тонка, рівна, бездушна.

Я повільно опустила ручку. І замість підпису, акуратно, впевнено намалювала смайлик. Кругле обличчя, великі очі й язик, що стирчить убік.

Десь усередині мене скипіло тепло, наче я нарешті відплатила йому за всю його холодність. Маленька дитяча помста, але моя.

Я клацнула папку й кинула її назад на стіл. Вона зі звуком вдарилася об скло.

Він глянув здивовано. Узяв її, відкрив. Погляд його завмер на сторінці.

— Варя… — його голос був глухим, важким. У ньому було все: і здивування, і роздратування, і щось схоже на безсилля.

Я підняла голову, зустріла його погляд. І сказала твердо, чітко, так, щоб він почув кожне слово:

— Не тобі вирішувати, хто мені потрібен. І не тобі вирішувати, кого я кохаю.

Він стиснув щелепу так, що на скронях випнулися м’язи.

— Варя…

— Я кохаю тебе, — перебила я його. — Чуєш? Тебе. І скільки б разів ти не підсовував мені ці документи — я їх не підпишу. Добровільно ніколи.

Мої руки тремтіли, але голос залишався рівним.

— Хочеш розлучення? Подай у суд. Хочеш ганьбити мене за шахрайство, підробку — роби. Але добровільно я цього не зроблю.

І, не чекаючи його реакції, пішла.

Він мовчав. Лише дивився. Я відчувала на собі його погляд, важкий, гарячий, але не оберталася.

Я вийшла з вітальні й прямувала до своєї кімнати. Кроки гучно відлунювали в порожньому будинку.