Розділ 11

(Варя)

Я сиділа на кухні, переді мною стояла тарілка з омлетом, який я так старанно приготувала для нього. Для нього, а не для себе. Я навіть не доторкнулася до нього — тільки сиділа, тримаючи чашку з кавою й ковтала маленькими ковтками, щоб хоч якось заглушити порожнечу, яка раптом розрослася в мені.

Він знову пішов. Втік.
Навіть не сів за стіл. Навіть не спробував.

Знайшов привід. «Запізнююся». Ха. Я ж знаю, що він сам собі начальник, що йому ніхто не поставить «двійку» за те, що він затримається на пів години й спокійно поснідає. Йому просто… важко бути поряд зі мною. Він ніби тікає від мене кожного разу, коли ми стаємо надто близькими.

Я поклала ложку на стіл, не маючи сил навіть зробити ще ковток кави. У голові весь час крутилися образи.

Як учора ввечері він залишив мене одну на веранді. Сказав «лягай спати», а сам зник у кабінеті. А я… Я тоді після душу, коли вже була готова йти у свою кімнату, чомусь завернула у його спальню. Я знала, що це не моє місце. Що не мала права. Але… щось притягнуло мене туди.

Я просто хотіла полежати кілька хвилин. Втомилася від усього, від цих постійних гойдалок у голові й у серці. Зайшла, побачила ліжко, його подушку… і не втрималася. Лягла на живіт, обійняла подушку, і в ніс одразу вдарив запах — його запах. Не парфуми, не гель для душу, а саме його запах, рідний, теплий, до болю знайомий.

Я зарилася в неї обличчям і не зрозуміла навіть, як заснула.

А прокинулася вже вранці — від того, що почула рухи. Відкрила очі й побачила його. Він вийшов з душу, з рушником на стегнах, з краплями води на грудях і плечах, з виразом обличчя, яке я не можу забути. Він не очікував мене побачити там. А я не очікувала, що мене так вразить ця картина.

Я сама не знаю, чому тоді запропонувала допомогти йому з голінням. Це було… імпульсивно. Наче мені потрібно було доторкнутися, переконатися, що він справжній, що він тут. І він — він не відмовив. Це вже був прогрес. Він міг відштовхнути, сказати холодне «ні», замкнутися. Але він стояв і дивився.

Я відчувала, як його погляд ковзає за кожним моїм рухом. Як він напружувався, коли я піднімала йому голову, коли проводила станком по шиї чи щоках. І я знала: він відчуває не менше за мене.

А потім — різко. Його звична маска. Холод, відстороненість, наче нічого не було. Але тепер… тепер я бачу більше. Я відчуваю. Його маска вже не така міцна. Вона тріскає. Щоразу, коли я поруч, коли доторкаюся, коли жартую чи всміхаюся — вона дає тріщину. І я знаю: ще трохи — і вона розсиплеться.

Я глибоко зітхнула й відсунула від себе тарілку з омлетом.
Мені було боляче, що він навіть не спробував. Болісно, що він знову обрав втечу. Але всередині було й інше — дивне відчуття, що я виграю. Повільно, крок за кроком, але виграю.

Бо якщо він не відчував би нічого — йому не треба було б тікати.

Я довго не могла знайти собі місця після сніданку. Ні, не сніданку — кави. Бо сніданок так і залишився стояти неторканим. Його тарілка з омлетом, моя чашка з недопитою кавою. Я спеціально залишила все, як було, ніби хотіла, щоб він побачив, що я чекала. Але він не побачить — пішов і все.

Я пройшлася по кухні, потім по коридору, піднялася на другий поверх, заглянула у свою кімнату, у його спальню. Порожнеча. Відчуття, що мене обіймають холодні стіни. Тому я вирішила вийти надвір.

Тут, у нього, кожен куточок території доглянутий. Все чисто, рівно підстрижено, клумби, газон, доріжки. Здавалося б, ідеальна картинка для глянцю. Але я хотіла… живого. Відчути, що я не у вітрині, не в акваріумі, а у справжньому світі. Тому, скинувши капці, я ступила босоніж на траву.

Трава була прохолодна після нічної роси, навіть хоч сонце вже добре піднялося. Лоскотала мені ступні, змушувала сміятися самої до себе. Я йшла повільно, роздивляючись довкола, вдихаючи повітря. Тут пахло по-іншому, ніж у місті: свіжістю, землею, ще й трохи квітами.

Біля клумби я зупинилася. Троянди, айстри, ще якісь квіти, назви яких я навіть не знала. Я нагнулася ближче, щоб роздивитися. Доторкнулася пальцями до пелюсток. Вони були такі ніжні, що я боялася зім’яти їх. Я нахилилася, щоб вдихнути аромат — і тут відчула різке дзижчання біля вуха.

Оса. Чи бджола. Хто її знає. Я тільки побачила, як щось смугасте зависло біля моєї щоки, і мене ніби струмом вдарило. Я відсахнулася, зойкнула і кинулася бігти від клумби, розмахуючи руками, як дитина. Смішно? Можливо. Але страх був справжній. Лише коли добігла до доріжки й озирнулася, побачила, що нічого за мною не летить, дозволила собі розсміятися.

— Варя, ти дурна, — сказала я сама собі вголос і ще трохи сміялася.

Потім, проходячи повз велику садову гойдалку я зупинилася. Присіла, відштовхнулася ногами. Гойдалка загойдалась, і я заплющила очі. Вітер роздмухував волосся, я відчувала рух, ніби летіла кудись. Хотілося розчинитися в цьому моменті, не думати ні про що.

Але думки все одно приходили. Про нього. Про те, як він вийшов із ванної сьогодні. Як я торкалася його обличчя. Як він дивився. Як відштовхував — і як повертався.

Я знала: він не байдужий. Просто боїться. Від чого тікає — від мене? Від самого себе? Від того, що відчуває? Я не знала точно, але відчувала, що його стіна тріскає. І від цього мені хотілося гойдатися ще швидше — ніби так я могла втекти від власної нетерплячки.

Я довго просиділа на тій гойдалці, а коли сонце вже піднялося вище, пішла в дім.

На обід я нічого особливого не готувала. Лише легкий супчик для себе. Але вже після обіду в мене виникла думка: а що, як він сьогодні знову прийде пізно, втомлений, голодний? Я ж могла б… Я ж мала б його зустріти. Не з претензіями, не з докорами, а з теплом.

І я почала готувати вечерю. Повільно, вдумливо. Наче кожен поріз овоча, кожне помішування у каструлі — це спосіб сказати йому те, що словами я поки не можу.

Я хотіла, щоб він знав: я чекаю. Що б не було, я чекаю.

І поки різала, тушкувала, зачиняла дверцята духовки, ловила себе на думці: серце калатає так, ніби я готуюсь не до вечері, а до іспиту, від якого залежить усе моє життя.