Розділ 9

(Павло)

Я зачинив за собою двері кабінету, так ніби рятувався втечею. Усередині було тихо, тільки годинник на стіні цокав рівно, відміряючи секунди. Я важко опустився у крісло, сперся ліктем об підлокітник і глибоко видихнув. Переді мною — стіл, на якому вже стояла відкоркована пляшка віскі. Я навіть не пам’ятаю, коли відкрив її востаннє. Мабуть, саме для таких ночей.

Склянка ковзнула по столу в мою долоню. Налив. Бурштинова рідина заграла від відблисків настільної лампи. Випив одним ковтком, наче вода. Обпекло горло, потім груди. Але голова не стала яснішою. Навпаки — ще важче.

Не було жодної клятої роботи. Я просто втік. Утік, бо вже не міг більше стояти поруч із нею. Її погляди, її усмішки, навіть її мовчання — усе це тріщинами розбивало мою холодність, ту стіну, яку я будував. І кожен її дотик був ударом у те, що я так намагався тримати в собі.

Я налив ще. Повільно, щоб чути, як рідина стікає у склянку. Випив. І знову.

Перед очима стояла наша вечеря. Варіна усмішка, коли я нарізав овочі — і вигляд у неї був такий щирий, такий живий, що я майже забув, хто я і що роблю. А той клятий момент із порізаним пальцем. Її шкіра, кров на пальці, і я ловив себе на тому, що хочу не відпустити її руку, а тримати міцно, допоки вона не усміхнеться знову.

А той чизкейк... Я й досі відчуваю його смак. Ні, не того десерту, а те, як вона їла його. Як заплющувала очі від задоволення. Як проводила язиком по губах, злизуючи крихти. І мені хотілося дивитися безкінечно. Чорт, він був смачніший навіть за той, що пекла її мама, Наталя. А я думав, що немає нічого кращого.

Я втягнув повітря різкіше, ніж хотів. А тоді як вона висунула губу, зробивши ображене обличчя. Наче дитина. Наче дражнила мене спеціально. І в ту мить я відчув таку дику спрагу — просто вчепитися в ті губи своїми. Розчавити її «образу» поцілунком. Відчути, яка вона на смак.

Я знову ковтнув віскі. І ще.

А потім... сузір’я. Її рука на моїй. Її теплі пальці, що вели мою долоню в небо. Її запах — легкий, солодкуватий, змішаний із нічною прохолодою. Я нахилився, щоб побачити те, що вона показувала, але насправді вдихав її. Вбирав у себе кожен рух.

І тоді мене накрило. Настільки близько. Настільки гостро. Я відчував її спину, що майже торкалася мене, і знав: ще секунда — і я зламаюся. Обійму. Притисну. А це — те, чого я не можу дозволити.

Я відштовхнув себе від неї різкіше, ніж хотів. І тепер сиджу тут, у кабінеті, з пляшкою, яка чомусь зовсім не допомагає забути.

Завтра все закінчиться. Завтра будуть готові документи на розлучення. Я змушу її підписати. Умовлю. Притисну, якщо доведеться. Щоб це мені не вартувало. Бо якщо цього не зроблю — я згорю.

Ще ковток. Ще.

Рідина гріє горло, але холод усередині не зникає. Я проводжу пальцями по скронях, знову й знову прокручуючи її усмішку. Її голос. Її сміх.

І з кожним ковтком стає тільки гірше.

Я стукаю пальцями по склу. Склянка вже порожня. Знову підливаю. Ставлю пляшку з глухим звуком на стіл.

М’язи напружені, щелепи стиснуті. Я не можу розслабитися. Не можу втекти від неї навіть тут, у чотирьох стінах, навіть із цим клятим віскі.

Я хитаю головою й відкидаюся у крісло. Закриваю очі. Але бачу тільки її.

Її погляд. Її усмішку. Її губи.

І від цього стає ще гірше.

Скільки я вже сиджу тут? П’ятнадцять хвилин? Годину? Може, дві. Годинник цокає невблаганно, а я все ще тримаю склянку в руці, дивлюсь на бурштинові відблиски й ловлю себе на думці: я тону.

Рука втомилася стискати скло. Ставлю його на стіл, і звук віддається занадто голосно, занадто різко. Кабінет тоне в тиші. І в мені тиша, яка кричить сильніше за будь-який звук.

Важко зітхаю, піднімаюся. Плечі тягне вниз. Ніби весь тягар цього дому, цього шлюбу, цього життя навалився одночасно. Відсовую крісло, йду повільно до ванної.

Світло б’є в очі, коли вмикаю лампу. Дзеркало зустрічає мене — не тим, ким я хочу бути. Очі червоні, скули напружені. Той, хто дивиться на мене, виглядає не господарем, а втікачем.

Знімаю сорочку. Потім штани. Стаю під душ. Гаряча вода б’є в плечі, в груди, і я дозволяю їй текти, наче намагаюсь змити все, що гризе зсередини. Стискаю долоні в кулаки, ставлю їх на плитку, нахиляю голову. Вода стікає по обличчю. Але не змиває думок. Вони вперті.

Її усмішка. Її губи. Її дотики. Її «будь ласка» з тією висунутою губою.
Я б’ю кулаком по плитці. Глухий звук. Болить кісточка. Але біль — це краще, ніж безпорадність.

Закручую кран, вода припиняється. Тиша знову. Тільки моє дихання.

Насухо витираюся рушником. Натягую на себе спортивні штани й футболку — перше, що потрапило під руку. Волосся ще вологе, але не звертаю уваги. Я просто хочу впасти на ліжко. Закрити очі. І щоб ніч минула швидше.

Відчиняю двері спальні — і завмираю.

На моєму ліжку — вона. Варя.

Вона лежить на животі, обіймає мою подушку, наче це щось найдорожче у світі. Моя сіра футболка звисає на ній майже до колін, шорти теж завеликі, сповзають, відкриваючи тонкі ноги. Одна витягнута пряма, інша підгорнута під себе. Волосся розсипалося по щоці, і половина її обличчя схована, але інша — така спокійна. Дитяча. Вона дихає рівно, тихо посопує, і це сопіння чомусь б’є мене сильніше за будь-які слова.

Я відчуваю, як усередині все зводить. Туго. Наче хтось намотав мотузку на серце й затягує з кожною секундою сильніше.

— Варя... — голос мій глухий. — Іди у свою кімнату.

Ніякої реакції. Навіть не ворухнулася.

Я роблю крок ближче. Вона все ще спить. Глибоко. Настільки, що, здається, цілий світ міг би впасти — вона б не прокинулася.

Я завмираю. Дивлюсь. І не знаю, що робити. В голові — боротьба. Мені треба її розбудити. Сказати піти. Вигнати, якщо треба. Але ноги не слухаються. Серце не слухається.

Я обережно сідаю на край ліжка. Чекаю. Вона не прокидається. Я вдихаю — і відчуваю її запах. Змішаний із моїм. Бо вона в моїх речах. У моїй постелі. У моєму житті, з якого я так вперто намагаюсь її викинути.