Розділ 8

(Варя)

Паша десь у місті. У своєму світі дорослих чоловіків — офіс, документи, зустрічі, ділові переговори, строгі костюми й чужі голоси. А я — тут, у нашому домі, в його футболці, що спадає з мене, як величезна чорна хвиля, наче я потонула у ній.
І все одно мені добре. Тепло. Тому що пахне ним.

А ще — тому що я знаю, що маю план.
Так, саме той, як казала мама: «шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок».
І, якщо чесно, у мене руки не з того місця ростуть, як у деяких моїх подруг, які навіть яйце нормально підсмажити не вміють. Мені мама встигла показати багато чого — і тепер, здається, настав час це використати.

Я відразу вирішила: сьогодні ввечері він не просто поїсть. Він відчує, що вдома його чекають. Що вдома йому краще, ніж будь-де.
Тож — канелоні з сиром і м’ясом, овочевий салат і… десерт, який він обожнює. Чизкейк із лохиною.

Я усміхнулася сама до себе, як маленька змовниця.
Знаю, що це працюватиме. Знаю.

Я відкрила застосунок доставки. Швидко склала в корзину все, що потрібно: сир рікотта, шпинат, помідори, баклажани, лохина, вершковий сир, вершки, базилік, паста для канелоні… і ще дрібниці. Натиснула кнопку замовлення.

Минуло якихось сорок хвилин — і от я вже чую, як біля воріт зупиняється машина.
Я вискочила босоніж, у тій самій чорній футболці, яка мені по коліна. Волосся розтріпане, але мене це не хвилює.

— Добрий день, — сказав кур’єр, передаючи пакети. Його обличчя було абсолютно спокійне, ніби він щодня бачить дівчат у чужих футболках.

— Добрий день. Дякую вам дуже.

— Гарного вам дня, — він кивнув і розвернувся до машини.

Я мало не розсміялася. Невже його нічого не дивує? Може, він уже бачив і не таке.

Я розклала пакети на стіл.
Відразу включила музику. Гучну, сучасну, щоб в усьому домі лунало. Ноги самі почали пританцьовувати. Голос виривався, коли я підспівувала.

Поставила духовку грітися. Почала з десерту — так завжди простіше. Чизкейк має охолонути, настоятися, а тим часом можна займатися всім іншим.

Увімкнула міксер, збивала вершковий сир із цукром, додала вершки.
Мене накрила хвиля спогадів: як у дитинстві мама навчала мене — «головне, не перебий масу, щоб не була занадто рідка». Я тоді сміялася, бо в мене все розбризкувалося на півкухні. Зараз — рухи впевнені, спокійні.

Поклала суміш на основу з печива. Зверху — акуратні ягоди лохини. Синьо-фіолетові, соковиті. Вони так красиво виглядали, що я навіть сфотографувала їх на телефон. Може, потім покажу Паші.

Він любить чизкейк. Я точно пам’ятаю, як він колись, після чергової розмови з татом, підсів до мене на кухні й сказав, що якби міг, їв би його хоч щодня. Тоді я ще не розуміла, чому це так важливо пам’ятати. А тепер — знаю.

Далі — головна страва.
Я готувала соус: томати, базилік, часник, трішки оливкової олії. Запахи наповнили кухню, змішалися з музикою. Я навіть зловила себе на тому, що кручуся біля плити, ніби в кліпі.

— Ось так, Варю, — сама до себе сказала. — Не просто дружина на папері, а жінка, яка знає, чим здивувати чоловіка.

Я начинила пасту, акуратно склала у форму, полила соусом, посипала сиром. Духовка засвітилася теплим вогнем.

У паузах між рухами я ловила свої думки.
Я бачила його перед собою — серйозного, холодного, наче з каменю. І все одно вірила: то маска. Він може злитися, кричати, навіть відштовхувати мене. Але я знаю його дуже добре. Я знаю, як він колись дмухав на мою долоню, коли я впала з дерева. Я знаю, як він завжди ставав на мій бік, коли батьки сварили мене. Я знаю, що він добрий.

І якщо для того, щоб дістатися до цієї доброти, треба пройти крізь його лід, я зроблю це.

Я закінчувала різати огірки й помідори, коли почула, як відчинилися двері. Серце стрибнуло, наче я чекала когось особливого. А я ж і чекала. Його.

Я навіть не обернулася одразу, тільки усміхнулася в бік дверей.

— Привіт, — сказала я дзвінко, майже співуче.

— Привіт, — відповів він. Його голос був стриманий, рівний. Жодної емоції.
Але все одно я відчула, що він тут. Весь простір наповнився ним.

— Зараз будемо вечеряти, сідай за стіл, — я намагалася виглядати господинею. Взяла в руки ніж, почала швидше різати, щоб закінчити. І саме в цей момент…

— Ай! — я скрикнула й інстинктивно піднесла палець до рота. Червона крапля виступила швидко, ніби зраділа нагоді зіпсувати мені момент.

Паша зразу опинився поруч. Я й не встигла зрозуміти, як він так швидко піднявся зі стільця. Його тінь впала на мене.

— Що там? Давай сюди, — він узяв мене за зап’ястя, м’яко, але рішуче відтягнувши мою долоню від рота.

Його пальці були теплі, сильні. Я завмерла, дивлячись, як він нахилився, щоб роздивитися поріз. Брови зсунулися, губи злегка стиснулися.

— Та нічого страшного, — прошепотіла я, намагаючись усміхнутися. — Поріз маленький, просто крові багато.

— Треба обробити, — сказав він коротко. Тон, як наказ.

Він посадив мене на стілець, відкрив шафку, дістав аптечку. Я дивилася на його рухи — впевнені, точні. Так поводяться лише ті, хто звик вирішувати проблеми без паніки.
Він поставив аптечку на стіл, дістав пляшечку перекису.

— Буде трохи пекти, — попередив.

— Знаю, — відповіла я, але все одно здригнулася, коли холодна рідина торкнулася ранки.

— Ой! — я смикнула рукою.

— Сиди, — він утримав мою долоню у своїй великій руці. І раптом нахилився й подмухав на палець.

Я завмерла. Дежавю.

— Ти зараз як тоді, — сказала я тихо. — Пам’ятаєш? Я впала з велосипеда, коліна роздерла, ти мені зеленкою мазав подряпини. І теж дмухав, щоб не пекло.

Він не відповів. Лише глянув на мене швидко, наче хотів щось сказати, але стримався. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах мигнула тінь того самого Паші, якого я пам’ятала з дитинства.

Він наклеїв пластир. Акуратно, майже ніжно.

— Все, — сказав сухо. — Будь обережнішою.