Розділ 7

(Павло)

Я увійшов у хол свого офісу, де, як завжди, пахло кавою та  виполіруваним деревом. Лаконічні стіни, скло, тиша, тільки віддалений шелест принтера й приглушені голоси працівників у кабінетах. Тут я завжди почувався спокійніше, ніж удома. Тут усе зрозуміло, чітко, по поличках. Бізнес не зраджує, цифри не брешуть, контракти не підробляють — якщо під ними твій підпис.

— Доброго ранку, Павле Івановичу, — піднялася назустріч секретарка Карина. Завжди зібрана, підтягнута, у строгій сукні, вона вміла не тільки грамотно розподіляти мій час, а й читати по обличчю, коли краще мовчати.

— Доброго, Карино, — коротко кивнув я. — Виклич Дмитра Сергійовича, хай зайде до мене, як звільниться.

— Уже дзвоню, — відповіла вона й усміхнулася швидко, професійно.

Я пішов до свого кабінету, зачинив за собою двері. Просторий, світлий, із великим панорамним вікном на центр міста. На столі вже лежала свіжа папка з документами, які треба було переглянути. І я вчепився в них одразу, навіть не знімаючи піджака.

Сторінка за сторінкою, підпис за підписом. Рука механічно вела ручку, а думки — знову до вчорашнього. Варя в моїй сорочці, її очі, її поцілунок у щоку перед від’їздом. Те, як вона дивилася вслід, махала рукою… Я стиснув зуби так, що аж щелепа затріщала.

Забудь. Тримайся. Діловий ранок. Тут ти Шабанов-бізнесмен, а не чоловік, якого заманили в пастку.

За кілька хвилин двері відчинилися без стуку. Це міг бути тільки він — Дмитро Сергійович. Мій юрист, радник і, мабуть, єдиний, кому я справді довіряв на сто відсотків. Сивий, підтягнутий, з вічно спокійним виразом обличчя, він завжди говорив сухо, по суті, без зайвих прикрас.

— Ну, вітаю, Паша, — почав він, навіть не сідаючи. — Кажуть, тепер ти офіційно женатик. Та ще й тримав усе в секреті до останнього дня. Вся бізнес-індустрія на вухах — холостяк Шабанов нарешті одружився, і ніхто не знає, хто твоя дружина. За день до весілля міг би хоча б мене попередити.

Я підняв на нього очі. Вони, мабуть, видавали втому й напругу, бо Дмитро на мить замовк.

— Сідай, Дімо. — Я відкинувся в кріслі. — Але святкувати рано.

— Чого це? — він сів, закинув ногу на ногу. — Не на тій одружився?

— Саме так, — я різко кинув.

Він звів брови.

— Не на тій? Я ж пожартував.

Я витягнув сигару з шухляди, але так і не запалив. Просто крутив її в руках.

— Я підписав документи, але виявилося — вона не Катерина.

— Стоп. — Дмитро відкинувся назад. — Хочеш сказати, що хтось підмінив тобі наречену?

— Так. — Я стиснув пальцями перенісся. — Це була Варя. Донька мого друга Ігоря.

— Ого, — тільки й сказав він. — Оце номер.

— Тому я тебе й покликав. Мені потрібно знати, як це анулювати.

Він потер підборіддя.

— Тобто ти підписав документи, не глянувши…

— Не глянув. — Я різко обірвав. — Бо був упевнений у тому, що бачу Катю. Весільна сукня, фата… Яка, до біса, різниця.

Дмитро нахилився вперед.

— Павле, це називається шлюб, укладений під впливом обману. І тут є два моменти. Перше: це шахрайство. Друге: підробка документів.

Я зціпив щелепи.

— Відкрию карти, — продовжив він. — Якщо підеш у суд, процес може тривати від кількох місяців до року. І весь цей час ти — офіційно одружений. Більше того: якщо знайдуться свідки, що дружина мала бути іншою, — твоя Варя ризикує отримати реальний строк. Підробка документів — серйозне діло.

Я вилаявся під ніс. У голові одразу промайнуло її обличчя. Її сльози вчора ввечері, коли я відніс її до гостьової кімнати. Ні. Ніколи. Я не дозволю, щоб вона сіла у в’язницю.

— Тобі варто розуміти, — продовжив Дмитро, — тут немає чарівної кнопки. Або вона добровільно підписує розлучення — і тоді справа тягнеться мінімум кілька тижнів, а то й місяць. Або ти йдеш у суд і паралельно підставляєш її під кримінал.

— Ясно, — холодно відповів я.

— Іншого виходу нема, — розвів руками юрист. — Умовляти Варю. Щоб вона сама погодилася. Інакше — тільки суд.

Я мовчав кілька секунд. В голові гуло. Варя добровільно? Вона ж учепилася в мене так, ніби я для неї все життя. Вона не відпустить.

— Підготуєш документи на розлучення, — сказав я нарешті. — Завтра.

— Добре, — кивнув Дмитро. — Але чесно скажу: якщо вона не поставить підпис, ми застрягнемо надовго.

— Я переконаю її. — Хоч сам не вірив у ці слова, але сказав упевнено.

Дмитро знову відкинувся на спинку крісла.

— Паша, ти завжди був жорстким у переговорах. Але тут — це не бізнес-партнер, не конкурент. Це… жінка, яка вчинила так через… Ну, ти сам розумієш.

Я не відповів. Просто стиснув сигару в руці так, що вона трохи тріснула.

* * *

Не встиг Дмитро вийти, як двері мого кабінету рвучко відчинилися.
Я навіть підняти голову не встиг, як у приміщення влетів Олег Григорович Коваль — батько Катерини. Високий, широкоплечий, у дорогому костюмі, з червоним від злості обличчям. Його погляд упирався в мене, наче в мішень.

— Павле Івановичу… — розгублено пробелькотіла Карина з коридору, намагаючись наздогнати його. — До вас… Олег Григорович.

— Все нормально, Каро, — я підняв руку. — Принеси нам кави, будь ласка.

Вона кивнула, полегшено видихнула й зникла, залишивши мене наодинці з бурею.

Коваль навіть не сів. Його голос гримів у моєму кабінеті так, що, мабуть, і на ресепшні було чутно:

— Що за біса відбувається?! Як так сталося, що ти одружився, але не на моїй доньці?!

Він нависав наді мною, наче готовий кинутися в бійку.

Я спокійно відсунув убік ручку й склав руки на столі.

— Сідай, Олеже Григоровичу. Ми ж не на ринку.

— Я запитав, якого біса?! — він гепнув долонею по моєму столу.

У цей момент у дверях з’явилася ще одна постать. Звісно, Катерина. Її я впізнав би з будь-якого ракурсу: завжди доглянута, елегантна, але цього разу з очима, що палали від люті. Вона явно не збиралася сидіти в машині й чекати, поки батько «розбирається».