Розділ 6

(Павло)

Прокинувся ще до будильника. Тіло відмовлялося слухатись, наче всю ніч я не спав, а боровся з самим собою. У голові гуділо. Спогади про вчорашній вечір поверталися знову і знову, мов хтось знущально прокручував плівку назад і запускав повтор.

Її очі. Заплакані. Її руки, що хапали мої, ніби я віднімав у неї не свободу, а останнє повітря. Її голос, надривний, але впертий: «Я твоя дружина, я маю право бути з тобою…»

Я різко видихнув, відкинув ковдру і сів на край ліжка. Долонями потер обличчя.

— Тримайся, Паша, — пробурмотів сам до себе. — Це правильно. Так треба.

Але тіло мене зраджувало. Досі відчувалося тепло її шкіри, коли я торкався живота, коли піднімав її на руки. І хоч я силоміць поставив її на ноги, виносив у коридор, зачиняв двері — в мені все ще палала пристрасть.
Це було нестерпно.

Я встав, майже автоматично рушив до ванної. Увімкнув душ на холодну воду. Потік вдарив по плечах, стікаючи вниз. Я закрив очі й сперся руками об плитку. Мені треба було заглушити все. Хоча б на кілька хвилин.

Але навіть під крижаною водою її образ не відпускав. Її тонка шия, як тремтіли губи, коли я грубо сказав, що замкну її кімнату. І сльози… Чорт забирай, ці сльози різали сильніше, ніж будь-який ніж.

Я стиснув зуби. Це не любов. Це її юнацька закоханість, дитячий максималізм. Вона ще виросте, оговтається, зрозуміє, що я для неї не герой. Що я — чоловік із роботою, проблемами, невирішеними питаннями, а не романтичний принц, яким вона мене бачить.
Ти повинен це припинити.

Я переконав себе ще раз і вийшов з душу. Насухо витерся рушником, підійшов до шафи. Обрав білу сорочку, випрасувану до ідеалу, темно-сірі брюки, піджак. Класика, стриманість, порядок — так я відгороджуюся від хаосу, який оселився в мені.

У дзеркалі на мене дивився звичний Павло. Холодний. Зібраний. З тією ж зморшкою між бровами. Але десь глибоко, в очах, світився вогонь, який я волів би не помічати.

Робота чекала. Сьогодні потрібно було вирішити питання з Катериною та її батьком. Бізнес не пробачає слабкості. І мені не можна допустити, щоб особисте зруйнувало партнерство. Я мусив пояснити ситуацію, поставити межі. Але як? Якщо сам я поки не знаю, що це за "ситуація"?

Я зітхнув, застебнув запонки й вийшов у коридор. Кроки лунали тихо, але всередині було відчуття, що я йду на якусь битву.

Зупинився на порозі кухні.
І завмер.

Вона була там.

Сиділа за столом у моїй чорній футболці, яка на ній виглядала як ціла сукня — завелика, спадаюча з плеча, об’ємна, і від того ще більш беззахисна й… ніжна. Її волосся розсипалося по плечах, обличчя свіже, хоч очі ще злегка почервонілі.

— Доброго ранку, — її голос звучав так тепло, так по-домашньому, ніби нічних драм взагалі не було.

Я зібрався, витягнув спину.

— Доброго, — відповів рівно.

— Сідай, — вона підвелася, легко, майже танцюючи, і підійшла до плити. — Я приготувала сніданок.

На стіл переді мною поставила тарілку з яєчнею. А на ній — намальовані кетчупом очі і усміхнений рот. Смайлик. Дитяча витівка, проста і смішна, але… я раптом відчув, як кутики губи самі хотіли зрушитися вгору. Ледь-ледь.

Поруч вона поставила тарілку з тостами — авокадо, помідор, усе як у ресторані. І чашку чорної кави без цукру. Саме так, як я люблю.

А потім вона сіла навпроти, підперла долонями підборіддя й посміхнулася. Посміхнулася так, ніби я для неї — центр всесвіту, сенс усього.

— Смачного, — сказала.

Я зупинився. Подивився на неї довго, мов намагаючись пробити цю беззахисну щирість своїм холодом.

— Дякую, — коротко кивнув.

І тут же опустив погляд у тарілку, щоб вона не побачила, як у мені щось мимоволі відгукнулося.

Я вирішив тримати дистанцію. Холод. Лише холод. Це єдиний спосіб. Бо якщо піддамся… то більше не зупинюся.

А всередині, там, де я дивився на смішний кетчуповий смайлик, мені хотілося посміхнутися по-справжньому. Хотілося сказати їй: "Дурненька, ти ще така маленька дівчинка". Але я змусив себе відкинути ці думки.

Ні. Зупинись. Ти мусиш анулювати цей шлюб. Ти знайдеш спосіб.

Я мовчки їв. Один шматок тосту за іншим, потім яєчню, ковтав каву, відчуваючи, як гіркота розливається по горлу. Механічно. Наче мій шлунок отримував енергію, а мозок у цей час працював над іншим: тримай дистанцію, не дивися, не ведись, не піддавайся.

Але погляд сам виривався назовні. Я бачив, як вона сиділа навпроти, спершися ліктями об стіл, підперши долонями підборіддя. Спостерігала за мною. Не ховала цього. Ніби дивилася на щось улюблене, дороге. Її очі світилися, і від цього всередині в мене стискалося.

— Ти… завжди так дивишся, коли хтось їсть? — спробував знизити градус, кинути якийсь сухий жарт, щоб розрядити.

— Ні, — усміхнулася. — Тільки на тебе. Мені подобається, як ти їси.

Я ледь не поперхнувся кавою. Прокашлявся, відставив чашку.

— Варю… — почав, але замовк. Я ж дав собі слово: холод, дистанція. Ніяких пояснень.

Вона не зводила з мене очей. Їла повільно — то відкусить маленький шматочок тосту, то знову завмре, дивлячись. Я відчував цей погляд на собі кожну секунду. І що далі, то більше хотілося встати, піти, втекти, щоб не піддаватися.

Та я досидів. Доїв усе до кінця. Тарілка спорожніла, чашка з кавою теж. Я підвівся, витягнув серветку з пачки, витер губи.

— Дякую за сніданок. — Намагався сказати рівно, без емоцій.

Вона просто кивнула. І ця усмішка знову з’явилася — тепла, відкрита, небезпечна.

Я вже йшов коридором до виходу, коли почув:

— Паша!

Зупинився. Розвернувся.

Вона підходила до мене. Тримаючи в руці телефон. Мій.

— Ти забув.

Вона простягнула його вперед. Я теж простягнув руку. І наші пальці торкнулися. Ледь-ледь, але цей дотик відгукнувся миттєво, ніби іскра пробігла по шкірі.

Я хотів швидко забрати й прибрати руку, але вона не відпускала відразу. Тримала кілька секунд, немов спеціально. Дивилася прямо мені в очі.