Розділ 5

(Варя)

Двері зачинилися з глухим, майже безжальним звуком.
Я навіть здригнулася, ніби він не двері прикрив, а серце моє навмисне вщент закрив від себе.

Я ще кілька секунд стояла нерухомо, дивилася на ту дерев’яну поверхню, яка щойно розділила нас. Мені здавалось, що якщо я гляну достатньо довго — двері відчиняться назад, і він повернеться. Скаже: «Варю, пробач. Іди сюди.» Але тиша була густою й глухою, немов у ній потонув увесь світ.

Сльози текли самі собою. Гарячі, повільні. Я навіть не витирала їх, нехай котяться, нехай печуть щоки. У грудях щось стиснулося так сильно, що я подумала: ось зараз задихнуся.

Я зробила крок назад, потім ще один, поки ноги самі не підвели мене до ліжка. Сіла на край, відчула, як сповзла сорочка, ледве прикриваючи тіло. Та яка вже різниця. Він і так бачив. Бачив усе, і все одно відштовхнув.

Я обхопила себе руками, підтягнула коліна під груди, згорнулася клубочком, наче дитина. Так було трохи легше. Наче я ховалась від світу у власному коконі. Закуталася у його сорочку, що пахла ним — теплом, чоловічим парфумом і ще чимось рідним, звичним.

І вперше відчула: цей запах одночасно заспокоює і ріже мене всередині.

— Жорстокий, — прошепотіла я в тканину. Голос затремтів, і від цього я ще дужче розридалась.

Але ні… ні. Це не правда. Він не жорстокий. Це не він. Це — маска. Я знаю його куди краще, ніж він думає. Це він прикидається холодним, бо так простіше. Бо боїться… боїться мене, боїться нас.

Я знову заплющила очі й дозволила спогадам огорнути мене, наче ковдрою.

Я пам’ятаю, як він завжди мене захищав. Коли мама могла підвищити голос, бо я не вивчила вірш чи розлила молоко на скатертину, Паша завжди втручався.

— Та ну, Наталю, не сварись, — казав він тоді. — Вона ж моя дівчинка. Не ображай її.

«Моя дівчинка»… Я носила ці слова в серці стільки років, як найбільший скарб.

Я пам’ятаю, як упала з велосипеда у дванадцять. Коліна були всі в крові, бруд, сльози, я ридала так, що ледь дихала. Тато кричав, що треба було дивитися куди їдеш, а Павло нахилився поруч, обережно підняв мене, відніс на лавку, дістав зеленку. Він сам обробив коліна. Дув, щоб не пекло. Посміхався мені. Казав:

— Тримайся, мала, ти ж сильна.

І тоді біль втихав. Бо з ним не було страшно.

Я пам’ятаю навіть дрібниці: як він завжди підсаджував мене, коли я не діставала до яблук на старій деревині біля дому. Як жартома називав «маленьким хвостиком», бо я бігала за ним, куди б він не йшов.

Хіба такий чоловік здатен бути жорстоким?

Ні. Він просто ховається. Він боїться визнати, що я виросла. Що я вже не дитина. Що я — жінка. Його жінка. Його дружина.

Я ще раз притулилася щокою до подушки, обійняла себе сильніше. Сльози все текли, але тепер уже не тільки від болю. Від рішучості теж. Від того, що я відчувала — він не байдужий. Він не може бути байдужим. Його очі тоді, коли він дивився на мене… вони горіли. Його руки тремтіли. Він відчував мене.

І це означає тільки одне: я не помиляюсь.

Він може скільки завгодно говорити про документи, про помилку, про анулювання. Але серце так не обдуриш.

А я — не здамся. Ніколи.

Я ще довго лежала, закутавшись у його сорочку, відчуваючи, як тканина лоскоче шкіру, як тепло його запаху в’їдається в мене глибше, ніж будь-яка ковдра. Сльози потроху вщухали, але очі палили, наче я проплакала цілу ніч.

Нарешті підвела голову. Не можу отак просто лежати. Це схоже на поразку, а я не з тих, хто здається після першого удару.

Встала з ліжка босоніж, ноги торкнулися прохолодної підлоги. Серце ще билося швидко, руки трохи тремтіли. Я пішла до ванної, навшпиньках, хоча й так знала — він навряд чи почує. Йому зараз байдуже, він замкнувся у своїй мушлі.

У ванній включила світло, і різке дзеркальне відображення змусило мене здригнутися. Я подивилася на себе — заплакані очі, волога від сліз шкіра. Яка ж я була зараз беззахисна, крихка. І водночас… сильна.

Відкрутила кран, холодна вода набігла у долоні, і я вмила обличчя. Вода стікала по щоках, змивала сльози, але не змивала біль. Хоча… я відчувала, як з кожною краплею ніби стаю твердішою.

Я підняла погляд на себе у дзеркалі.
Зупинилася. Довго-довго вдивлялася у власні очі. І тихо, сама собі, ледь чутно сказала:

— Ти зможеш. Ти його завоюєш.

Це була не просто обіцянка. Це була клятва.

Він може ховатись за гнівом, може закривати двері, може робити вигляд, що йому байдуже. Але я бачила — він реагує на мене. Його тіло мене хоче, навіть коли він кричить "ні". Його очі мене шукають, навіть коли він відвертається.

Я притулилася долонями до холодного кахлю, вдихнула на повні груди й відчула, як упертість повертається. Він — не стіна. Він — людина. Мій чоловік. І жодна маска його не врятує від того, що між нами вже горить.

Я витерла обличчя рушником, знову поправила сорочку на плечах. У цю мить я навіть відчула дивне задоволення від того, що на мені його річ. Це було, ніби я вже частина його життя, навіть якщо він цього ще не визнав.

Повернувшись у кімнату, я підійшла до ліжка. Простирадло було прохолодне, але я ковзнула під нього, загорнулася з головою. Серце билося все ще гучно, та поступово починало заспокоюватися.

Я заплющила очі. І перед ними знову був він. Павло. Його суворі риси, його зморшка між бровами, коли він злився. Його руки, які так впевнено тримали мене, навіть коли відштовхували. Його губи, які я встигла відчути.

Я всміхнулася крізь втому. Бо знала: це тільки початок.

Із цією думкою я заснула. Заснула, міцно тримаючи в уяві його образ і свою клятву.