Розділ 4

(Павло)

Я відчув її губи на своїх — гарячі, вперті, такі, що вимагали відповіді. Спершу я застиг, стиснув зуби, намагаючись відгородитися від цього безумства. Але вона не відпускала. Її пальці вп’ялися в мою шию, ніби я був єдиним, за кого можна триматися у цьому світі.

Я мав би відштовхнути. Сказати: «Досить». Зробити щось.
Та замість цього я відчув, як мої руки, ніби зрадники, самі опускаються нижче. Від її талії — до стегон. Тепла, м’яка шкіра під тонкою тканиною сорочки.

І раптом я зрозумів. Під цією сорочкою немає нічого.

Мене обдало жаром. Наче вогонь ізсередини розклався полум’ям по венах. Я заплющив очі, вчепився сильніше в її стегна, а мозок кричав: «Зупинись!»

Перед очима постало зовсім інше: маленька Варя, якій кілька місяців. Ігор тримає пляшечку з молоком, а я вчуся міняти підгузки, бо Наталя вибігла в аптеку. Тоді вона пищала, махала ручками, сміялася беззубим ротиком. Я пам’ятаю той запах дитячої присипки. Я пам’ятаю, як ми з Ігорем дивились на неї і жартували: «Ну ось, ми — два татусі на підміні».

А тепер…
Ця сама дитина притискається до мене всім тілом. Її ноги охопили мою талію. Її руки вже під моєю футболкою, ковзають по шкірі грудей, лишаючи за собою гарячі сліди.

— Варя… — я хриплю, ледве знаходячи голос. — Зупинись.

Вона не зупиняється. Її поцілунок стає ще відчайдушнішим. І я… чорт забирай… я відповідаю.

Мої губи розтуляються, я ковзаю по її вустах, глибше, жорсткіше, ніж мав би. Мої пальці ще міцніше впиваються у її стегна, притискаючи до себе. Моє тіло зрадницьки видає мене: напруга наростає, дихання рветься уривками.

А мозок кричить: «Це ж донька твого друга! Це ж абсурд! Це — злочин проти пам’яті всього твого життя!»

Я розриваю поцілунок, але не відпускаю її. Моє чоло торкається її чола, я вдихаю її запах — мій власний одеколон, що тепер змішався з її теплом. І від цього я божеволію ще дужче.

— Ти… навіть не уявляєш, у що ти граєш, — шепочу я, намагаючись відштовхнути її словами, хоча мої руки все ще тримають її. — Це… неправильно.

Але вона дивиться на мене широко розкритими очима, в яких немає ні страху, ні сорому. Тільки впертість. Тільки виклик.

І я розумію: я програю.

Бо тіло хоче її. Кожен м’яз, кожна жилка тягнеться до неї, і навіть коли я клянусь собі зупинитися — я відчуваю, що можу зламатися будь-якої секунди.

Важко видихаю, відчуваючи, як у грудях все ще пече від її дотику. Пальці самі ще стискають її талію, і я змушую себе відпустити. Відкидаюсь на подушку, закидаю руку на обличчя, закриваю очі.

— Чорт… — виривається крізь зуби. — Варя… йди в свою кімнату. Гостьову.

Мій голос хрипкий, глухий, ніби я проговорюю через бетонну стіну.

Вона не рухається. Я відчуваю її тепло зовсім поруч. Її подих торкається моєї шиї. І замість кроків у бік дверей я чую тихе, уперте:

— Ні.

Знімаю руку з обличчя, дивлюся на неї. Її очі блищать, зелені, вперті, невідступні.

— Варя, — говорю повільно, наче вмовляю дитину. — Це не гра. Ти робиш дурість.

— Я — твоя дружина, — перебиває вона, ніби вирок оголошує. — І я спатиму зі своїм чоловіком.

Я відчуваю, як у мені щось зривається.

— Ти розумієш, що я пам’ятаю тебе ще з пологового? — я дивлюсь на неї важко, мовби хочу пробити стіну її впертості. — Мене Ігор покликав, щоб допомогти, коли твою маму виписували. Я пам’ятаю, як тримав тебе в ковдрі. Ти була крихітна, червона, пищала. І я тоді клявся, що ніхто в житті не образить тебе, доньку мого друга.

Вона слухає і… усміхається. Ледь помітно, куточком губ.

— А тепер, — каже вона тихо, але гостро, — я не немовля. Я жінка. Твоя жінка. Твоя дружина. І я закохана в тебе з п’ятнадцяти років.

Слова б’ють у саме серце. Я відкриваю рот, щоб щось відповісти, але не встигаю. Вона знову різко, без вагань, опиняється на мені.

Моя футболка підтягується, її волосся сиплеться мені на груди. Вона розстібає сорочку остаточно, і тканина сповзає з її плечей. Я застигаю.

Груди — напружені, пружні, ідеальні. Її плоский животик з маленьким пірсингом у пупку блищить у світлі лампи. А нижче — гладка шкіра, чиста, свіжа, така, що від одного погляду зносить дах.

Моє тіло реагує миттєво. І від цього я ще більше злюсь на себе.

— Сука… — шепочу ледь чутно, стискаючи зуби.

Тільки імпотент міг би не відреагувати.

Я ще намагаюся зупинити її, схопити за зап’ястя, але вона нахиляється і знову вгризається в мої губи. Цього разу — з язиком, відверто, гаряче, так, що мене паралізує. Її руки ковзають по моїх грудях, пальці чіпляються за ребра, ніби вона хоче розірвати мене навпіл.

А мої — самі зрадницьки обіймають її спину, ковзають під сорочку. Я відчуваю гарячу, гладеньку шкіру, кожну її лінію, вигин. Мої пальці змикаються на її талії, вище — до лопаток, нижче — до стегон.

Її поцілунок тягне мене в безодню. Вона віддається вся, без жодної стриманості. А я… я теж відповідаю. Занадто сильно. Занадто довго.

Я чую, як моє серце гупає, наче молот. Мої думки вже не встигають за тілом. Тільки реакція, тільки дотик, тільки бажання.

Вдчуваю, що ще мить — і назад дороги не буде. Її губи, її язик, її тіло на мені — це вже занадто. В мені щось клацає, різко, боляче, наче ламка металева пружина.

Я вириваюсь з її поцілунку жорстко, так, що вона навіть здригається. Мої руки стискають її плечі, а подих рве груди, наче я пробіг кілометр без зупинки.

— Досить, — кажу низько, хрипко. — Все.

Її очі розширюються, в них здивування й образа. Вона встигає відкрити рота, щоб щось сказати, але я вже рухаюсь.

Сідаю різко, встаю з ліжка. Серце лупить, руки тремтять, але я дію. Хапаю її — так, як є, на руки. Вона легка, надто легка, і ця легкість ще більше б’є в голову. Її тіло гаряче, гладке, голе, і мої пальці мимоволі ковзають по її животу, коли вона опиняється спиною до мене.

Варя здригається, хапає мої руки, намагається вирватися.