Розділ 3

(Варя)

— Ми поговоримо вранці, — його голос прозвучав різко, наче хтось відрізав ножем повітря. — На свіжу голову. Зараз… зараз я не готовий.

Він відвернувся від мене, кинувши ще через плече:

— Сподіваюся, ти пам’ятаєш, де гостьова кімната.

Його слова боляче різонули. Як ніж. «Гостьова»… Наче я чужа. Наче я випадково сюди забрела.

Я зціпила зуби.

— Звісно, пам’ятаю, — відповіла з легким сарказмом, хоча всередині все стискалося.

Я розвернулася й пішла сходами нагору. Кроки здавалися надто гучними в цій тиші. Серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей, але не від страху — від рішучості.

У гостьовій все було так само, як я пам’ятала: ідеально застелене ліжко, чисті рушники, приглушене світло. Занадто правильно, занадто стерильно. Ніби кімната для манекена, а не для людини.

Я зачинила двері, й пішла до ванної. Дзеркало зустріло мене мозаїкою відбитого світла. Я глянула на себе — очі червоні від сліз, щоки гарячі, губи ще тремтіли. Але водночас у дзеркалі я бачила й інше: впертість. Ту саму, яка завжди рятувала мене від поразок.

— Ти ж не здасися, Варя, — прошепотіла я собі. — Ти доведеш йому. Він твій. Він просто ще цього не знає.

Я увімкнула душ. Гаряча вода змила з мене втому й напругу. Краплі били по шкірі, наче маленькі удари, і це дивно заспокоювало. Я заплющила очі й уявляла його. Як він зараз у своїй кімнаті, ходить туди-сюди, злиться. Як його сильні руки стискають склянку з віскі. Як його сіро-сині очі блищать від роздратування.

Він думає, що я — проблема. Що мене треба «вирішити».

Я вийшла з душу, загорнулася в рушник і стала перед дзеркалом знову. Краплі стікали по шиї, губи розкрилися в ледве помітній усмішці.

— Ти ще пошкодуєш, Шабанов, що вважаєш мене проблемою.

Я вийшла в коридор. Світло нічників падало золотими плямами на підлогу. Будинок здавався надто великим, надто порожнім. Але я знала кожен його кут. Я знала, де що лежить. Я пам’ятала навіть запах цього дому — суміш дерева, кави й його парфуму.

Замість того, щоб іти назад у гостьову, я повернула до гардеробної.

Рушник з мене злетів. Я обережно відчинила дверцята шафи, провела пальцями по його речах. Костюми, сорочки, футболки, все складено з його звичною педантичністю.

Моя рука зупинилася на білій сорочці. Вона пахла ним. Свіжим, строгим, чоловічим. Я стягнула її з вішалки, накинула на себе. Тканина була холодною, але через кілька секунд почала гріти мою шкіру.

Я застебнула кілька ґудзиків, решта залишилася розстібнутою. Довгі рукави майже закривали руки, поділ торкався стегон. Сорочка виглядала на мені зовсім інакше — вільна, трохи велика, але водночас інтимна, ніби я вже частина його простору.

Я подивилася на себе у дзеркало в гардеробній. Волосся ще мокре, очі горять, а на губах з’явилася усмішка.

— Тепер ти мене не виженеш, — прошепотіла я.

Я вийшла з гардеробної й рушила коридором. Кроки були тихими, але всередині все гуло. Я знала, куди йду. Знала, що він там, у спальні.

Я не стукала. Просто натиснула ручку дверей і відчинила їх.

У його спальні було напівтемно: настільна лампа кидала м’яке тепле світло на ліжко, на його фігуру. Він уже не був у костюмі — замість цього проста чорна футболка, спортивні штани. Напівсидів, напівлежав, тримаючи планшет. Виглядав спокійним, навіть відстороненим.

Його очі піднялися від екрану до мене. Він одразу застиг.

— Ти що тут робиш? — його голос звучав рівно, але в ньому чувся лід. — Я ж, здається, пояснив, де твоя кімната.

Я зробила кілька кроків уперед, тримаючи підборіддя високо.

— Я прийшла до свого законного чоловіка. — Я відчула, як слова виходять чіткими, майже викличними. — Це теж моя спальня. Ми подружжя. А сьогодні… наша перша шлюбна ніч.

Його брови насупилися. Він нахмурився, відкинув планшет трохи далі, але не опустив його.

— Варя… — він уперше назвав мене на ім’я, і це пройшло крізь мене хвилею. — Досить. Не роби цього.

Я підійшла ще ближче, простягнула руку й рішуче забрала з його рук планшет. Поклала його на тумбочку, так, ніби закривала між нами бар’єр.

— Досить тобі ховатися за екраном, — прошепотіла я.

Він зітхнув різко, мовби втрачаючи терпіння. А я вже сиділа на ліжку. Секунда — і я опинилася зверху нього. Його руки лежали на матраці, він мене не торкався. Тільки його груди піднімалися важче. Його погляд ковзнув по мені, по його ж білій сорочці, яка спадала на моїх плечах.

Я відчула його напруження. Його злість. Але й щось інше, глибше, від чого всередині мене все палало.

Я нахилилася й почала повільно розстібати ґудзики сорочки. Один. Другий. Третій. Тканина розкривалася, відкриваючи шкіру.

— Варя, зупинись, — він нарешті заговорив різко, хриплувато. Його руки рвучко піднялися, схопили мене за талію. У наступну мить я вже лежала збоку, а він нависав наді мною, тримаючи все ще за талію, наче боявся відпустити.

— Не думай, що можеш отак… — він не встиг закінчити.

Бо я схопила його за шию. Міцно. І не дала відсторонитися. Ми зависли надто близько, наші обличчя розділяли лише сантиметри. Я відчувала його подих на своїй шкірі. Його погляд був важкий, сповнений гніву, але в глибині — іскра, яку він не міг приховати.

Я підсунулася ближче. І зробила те, чого чекала весь цей день.

Я поцілувала його.

Мій поцілунок був палким, рішучим, майже зухвалим. Його губи спершу залишалися нерухомими, напруженими, але я не здавалася. Я тиснулася ближче, глибше, відчуваючи, як моє серце шалено б’ється.

Мої ноги самі обвили його талію, притягуючи ще ближче. Я відчувала його тепло, його силу, і знала: я не відпущу.

Він усе ще тримав мене за талію, але тепер уже не для того, щоб відштовхнути. Його пальці стиснули сильніше, ніби він теж боровся із собою.

Цей момент завис між нами, як розпечена пружина, яка от-от мала зірватися.