Розділ 2

 (Павло)

Машина котилася рівною дорогою, мотор працював тихо, монотонно, і в голові в мене теж стояв такий самий гул. День минув без несподіванок, як і планувалося. Розписалися. Підписали документи. Відповіли «так». Гості поплескали в долоні, зітхнули, мовляв, ще один гарний союз. І все.

Жодних емоцій, жодних зайвих жестів. Так і мало бути.

Я й не заглядав у папери, не перевіряв свідоцтва. Не було сенсу. Я й так знав, що там написано: «Катерина Олегівна…» і далі прізвище. Донька мого бізнес-партнера. Угода, скріплена не лише словами, а й печаткою держави.

Я стискав кермо, дивлячись на дорогу перед собою. Руки були спокійні, рухи відпрацьовані. А от думки — як завжди, важкі.

Цей шлюб був потрібен. І мені, і її батькові. Йому — щоб посилити вплив, закріпити домовленості, мати гарантію, що я не «зіскочу» з великих проєктів. Мені — щоб отримати потрібні зв’язки й фінансові вливання. Вигода. Прагматика. Нічого особистого.

У цьому й була головна перевага. Я не шукав кохання, не шукав емоцій. Давно вже зрозумів: усе це тільки ускладнює життя. Почуття — то зайві ризики, зайві слабкості. А мені потрібна стабільність.

Катерину я бачив кілька разів на прийомах і ділових вечорах. Вона завжди була гучною, балакучою, сміялася над кожною дурницею, сипала питаннями. Відверто кажучи, мене це дратувало. Але я зціпив зуби. У бізнесі доводиться терпіти й не таке.

А сьогодні — вона мовчала.

Увесь час.

Я краєм ока кілька разів кинув погляд у її бік. Сиділа рівно, опустивши голову, немов боялася щось сказати. Її фата все ще спадала на обличчя, хоча вже можна було б зняти. Дивно. Але мене це не хвилювало. Нехай. Може, у неї свої жіночі примхи.

Головне, що все минуло гладко. Без скандалів, без сюрпризів.

Я зосередився на дорозі.

Та все ж, її мовчання різало слух.

Я звик, що жінки поруч зі мною намагаються щось говорити. Задають питання, сміються, жартують, намагаються показати себе. Катерина ж раптом ніби зникла. Лише тиха присутність поруч. Навіть дихання ледве чутне.

Чомусь це здалося мені дивним.

Хоча, може, вона просто нервує. Весілля, урочистість, усі ці люди. Не кожен здатен поводитись невимушено.

Я відкинув цю думку й повернувся до власних справ. У голові прокручував графіки, цифри, підписані контракти. З цього моменту в мене з’явилося ще більше відповідальності. Цей шлюб — не лише особистий крок, а й частина бізнесу. І я не мав права допустити помилок.

Я відчув її погляд. Наче вона крадькома дивилася на мене крізь фату. Я не обертався, лише краєм ока помітив ледь помітний рух.

Відчуття було… дивне. Наче не просто цікавий погляд, а щось інше. Гаряче, гостре. Так дивляться не з обов’язку. Так дивляться, коли хочуть бачити більше, ніж дозволено.

Я стиснув кермо сильніше. Це лише здається. Просто уявив.

Я пригадав розмову з батьком Катерини. Він тоді сказав прямо:

— Павле, це правильний крок. Ви обоє виграєте. Вона гарна дівчина, молода, вихована. Ти ж сам бачиш, ми з тобою можемо багато чого досягти, але для цього потрібна довіра.

Я мовчки погодився. Для мене це не про дівчину. Це про угоду. Про новий рівень.

І все.

Я знову поглянув на неї. Вона сиділа нерухомо, наче статуя. Сукня біла, ідеально підігнана. Тонкі пальці зчеплені на колінах. Фата приховувала обличчя, і я навіть не намагався роздивитися. Встигну. Удома.

У мені ворухнулося легке роздратування. Ця тиша, ця закутаність… Я не люблю загадок. Я люблю ясність.

Але хай. Ще трохи дороги — і все стане на свої місця.

Я не відчував радості. Не відчував і смутку. Ніби це був звичайний робочий день, де я просто поставив підпис у потрібному місці.

Усередині мене пустка. Але, може, воно й на краще. Принаймні, не боляче.

Тільки от… чомусь я знову ловив себе на тому, що кидаю погляди в її бік. Наче хотів переконатися, що вона справді тут. Що вона справді моя дружина.

Ми звернули з головної траси на знайому дорогу. Асфальт поступово змінився бруківкою, а потім рівним під’їздом, що вів прямо до воріт мого заміського будинку. Це місце завжди здавалося мені фортецею. Тут тихо, надійно. Тільки дерева, високий паркан і простір, де ніхто не відволікає.

Автоматичні ворота плавно розчинилися, машина повільно заїхала на подвір’я. Я відключив двигун. Тиша впала різко, так що навіть у вухах залоскотало.

Я вийшов першим. Свіже повітря різонуло легені. Пахло мокрою землею й хвоєю. Я обійшов машину, відчинив дверцята й нахилився.

— Ходімо, — коротко кинув я.

Вона підняла голову. Погляд — крізь фату, неможливо роздивитися вираз очей. Але я помітив, як її пальці на мить завмерли, перш ніж лягти в мою долоню. Легкі, холодні. Занадто холодні, ніби вона тримала руки у крижаній воді.

Я злегка стиснув її пальці, допоміг вийти. Тканина сукні шелестнула по асфальту.

Ми рушили до дверей. Я йшов уперед, звично впевнено. Вона — трохи позаду, маленькими кроками, притримуючи поділ. Я відчував її мовчання. Гнітюче.

У передпокої я кинув ключі на тумбу.

— Почувайся як удома, — кинув майже машинально.

Вона лишилася стояти. Ні слова, ні руху. Тільки спостерігала.

Я пішов далі, до кухні. Дерев’яна підлога відгукувалася тихими звуками кроків. На полиці, як завжди, чекала пляшка мого улюбленого віскі. Я відкрутив кришку, запах карамелі й диму одразу вдарив у ніс. Наповнив склянку янтарною рідиною. Кілька секунд дивився, як вона грає в світлі лампи.

А потім узяв другу склянку. Налив і в неї.

Не знаю чому. Просто так. Може, з ввічливості. Може, тому що це тепер моя «дружина».

Я взяв обидві склянки й повернувся у вітальню.

Вона все ще стояла там, у центрі кімнати, нерухома. Наче мармурова статуя в білій сукні.

Я підійшов ближче, простягнув їй одну склянку.

— За наше весілля, — сказав спокійно.

Вона мовчки взяла. Тонкі пальці ледь торкнулися скла. Але губ до віскі так і не піднесла. Просто тримала.