Розділ 1

(Варя)

Фата важка, мов туман, крізь який видно лише обриси світу. Вона обіймає моє обличчя щільним серпанком, приховуючи кожну рисочку, кожну зморшку від хвилювання, навіть мій тремтячий подих. Саме так я й хотіла: щоб ніхто не зміг роздивитися мене зблизька, аби не запідозрили. Коли сьогодні вранці я вдягала цю сукню, вишиту білими трояндами й блиском перлин, у мене затремтіли руки. Я боялася навіть доторкнутися до дзеркала, ніби воно могло видати мене світу.

Я стою осторонь, у невеликій кімнатці при РАЦСі, де пахне лаком для волосся і дешевими квітами з букетів, які хтось залишив на столі. Мої пальці вперто стискають поділ сукні, і я ловлю себе на тому, що мну тканину. Треба спокійніше… Але як?

Моє серце б’ється так голосно, що здається — ось-ось хтось почує й відчинить двері: «Ага! Це не та наречена!» І тоді все… кінець.

Я вдихаю повільно, ледь чутно, намагаючись заспокоїтись. Я ж сама цього хотіла. Я ж сама придумала цей божевільний план.

Учора мама сказала:

— Варю, уявлієш? Павло Іванович таки одружується. Уже завтра.

Я завмерла.

Вона вимовила його ім’я так буденно, ніби йшлося про когось далекого, про знайомого сусіда чи колишнього викладача. А для мене ці слова були мов удар по серцю. Завтра. Він. Одружується.

Я пам’ятаю, як моє тіло стало холодним, хоча за вікном було спекотно, і в кімнаті відкриті кватирки впускали духмяний запах. «Завтра» — значило, що часу більше немає.

Я знаю його все життя. Павло був другом мого батька ще зі школи. Вони разом грали у футбол на нашому дворі, разом ділили останню пляшку пива після екзаменів, разом будували якісь божевільні бізнес-плани. Я завжди бачила його у нашому домі: високий, підтягнутий, із тією невимушеною посмішкою, яка чомусь змушувала навіть мого тата сміятися, хоч він і не любив показувати емоцій.

Але коли мені виповнилося п’ятнадцять, щось змінилося. Він приїхав у гості, як завжди. У джинсах, білій сорочці, розстібнутій на горлі, пахнув дорогим парфумом. Я принесла на стіл чай, а він глянув на мене так… ніби я виросла раптово, за одну ніч.

Я тоді зрозуміла: ось він. Моє кохання. Моє майбутнє. Чоловік, якого я нікому не віддам.

Тільки тоді я ще не знала, що для нього я — донька друга. Дитина. «Мала Варвара».

Я дізналася про його весілля й відчула, як земля йде з-під ніг. Хтось інша стане його дружиною. Буде торкатися його рук, спати поруч, носити його прізвище. Це була нестерпна думка.

І тоді у мене сяйнула думка. Божевільна, ризикована, безглузда ідея. Але ж іншого шансу у мене не буде.

Я подзвонила Алісі, своїй подрузі. Вона працює візажисткою і, як виявилося, мала їхати на це весілля, готувати справжню наречену.

— Ти здуріла, — тільки й сказала вона, коли я виклала план.

— Можливо, — відповіла я. — Але допоможи мені. Ти ж знаєш, як я його люблю.

Аліса довго мовчала. А потім видихнула:

— Добре. Я спробую затримати її. Але далі ти сама.

І ось я тут. У сукні, яку мало вдягти інше тіло. У фаті, яка мала приховувати інше обличчя. Зі стиснутим серцем, яке зараз рветься на шматки від страху й надії водночас.

Я поправляю фату. Пальці ковзають по ніжній тканині, і мені хочеться розплакатися. Але ні. Сльози розмажуть макіяж, і тоді навіть фата не врятує.

Я намагаюся уявити його обличчя. Він стоятиме попереду, у темному костюмі, серйозний, можливо, трохи втомлений. Він не чекає мене. Він чекає іншу. Але ж коли ми залишимося наодинці — він знатиме правду. Він не зможе не побачити.

І що тоді? Він розлютиться? Скаже, що я дитина, хвора на голову? Скасує шлюб і вижене мене?

Або… Або щось зміниться.

Я нервово стискаю долоні. Вони пітніють. Я уявляю, як зроблю перший крок, як усі обернуться, як кожен погляд буде прикований до мене. Ніхто не знатиме, що за цією фатою — зовсім не та жінка.

Серце гупає у скронях.

— Наречена, готуйтеся, — хтось тихо стукає в двері.

Я здригаюсь. Це вже? Вже мій час?

Я роблю крок до дзеркала. Моє відображення розмите крізь фату, і від того воно здається примарним. Наче я сама собі не належу, а стала чиїмось сном.

— Варю, — шепочу сама собі. — Ти впораєшся. Ти повинна.

Коли оголошують вихід нареченої, я відчуваю, як підкошуються ноги. Повітря ніби зникає з легенів. Я вдихаю, видихаю, і лише тоді змушую себе ступити вперед.

Один крок. Другий. Тканина сукні шарудить об підлогу. У голові дзвенить тільки одне: «Тільки не впади. Тільки не впади».

Я виходжу повільно, намагаючись тримати рівну поставу, хоча всередині мене все здригається. Кожен крок лунає у голові, немов удари серця. Зала завмирає. Музика звучить урочисто, та для мене це не мелодія — це дзвін у вухах.

Я піднімаю погляд і бачу його.

Він стоїть біля столу, де вже розкладені документи, чорна ручка чекає на його руку. Павло Іванович. Мій Паша. У темному костюмі, який сидить на ньому ідеально, ніби пошитий на замовлення саме для цього дня. Біла сорочка відтінює смаглявий колір його шкіри, а краватка злегка розслаблена, немов він робив це у поспіху або просто не любить зайвої тугої строгості.

Його волосся трохи розкуйовджене, але це лише додає йому тієї мужності, яку я пам’ятаю ще з дитинства. І головне — його очі. Сіро-блакитні, глибокі, мов холодний океан. У них зараз спокій. Впевненість. Він навіть не здогадується, що я йду до нього, прихована під фатою, що вже за кілька хвилин його життя перевернеться.

Він виглядає таким далеким, недосяжним. Чоловік, який звик усе контролювати. Я завжди боялася, що його спокій — це мур, який ніколи не зруйнувати. Але сьогодні… сьогодні цей мур трісне.

Мої губи тремтять. Я притискаю їх зубами, аби зупинити. Я мушу виглядати впевнено. Я мушу йти вперед.

Я відчуваю десятки поглядів на собі. Родичі, друзі, сторонні люди. Вони дивляться на мене й не знають, хто ховається під цим серпанком. Я — примара. Самозванка. І водночас — справжня наречена, бо документи вже готові.