Глава 1. Контракт, який змінив усе

Дощ стікав по величезних панорамних вікнах хмарочоса, перетворюючи вечірнє місто на розмиту картину з тисячами вогнів.

Даміан Корсаков стояв біля вікна свого кабінету, міцно стискаючи в руці теку з документами. Усе його життя було побудоване на правилах: ніколи не показувати слабкість, не довіряти людям і завжди залишатися на крок попереду.

Саме тому слова сімейного адвоката досі звучали в його голові.

— Це остання воля вашого дідуся.

Даміан мовчки перегорнув сторінку.

— Щоб стати повноправним власником компанії, ви повинні офіційно перебувати у шлюбі не менше одного року.

Він усміхнувся холодною усмішкою.

— Ви жартуєте.

— На жаль, ні.

Запала тиша.

— Якщо умову не буде виконано, контрольний пакет акцій перейде до благодійного фонду.

Даміан повільно закрив теку.

Уперше за багато років він відчув, що ситуація виходить з-під контролю.

Тим часом, на іншому кінці міста...

Емілія сиділа в майже порожній архітектурній студії. На столі лежали креслення, рахунки та лист із банку.

Вона ще раз перечитала останній рядок.

«У разі несплати боргу приміщення буде виставлено на продаж».

Ця студія була справою життя її батьків. Після їхньої смерті вона пообіцяла собі, що зробить усе можливе, аби її зберегти.

Але зараз вона залишилася сам на сам із проблемою.

Телефон задзвонив.

— Пані Еміліє, завтра о десятій ранку вас запрошують на співбесіду в компанію «KorS Group».

Вона завмерла.

Це була одна з найбільших компаній країни.

— Я... буду.

Поклавши слухавку, вона навіть не підозрювала, що ця зустріч змінить усе її життя.

Наступного ранку.

Емілія зайшла до величезної будівлі зі скла й металу. Висока стеля, мармурова підлога та працівники в дорогих костюмах змушували почуватися чужою.

— Ліфт праворуч, двадцять п'ятий поверх, — чемно сказала адміністраторка.

Двері кабінету відчинилися.

За великим столом сидів чоловік у чорному костюмі.

Він навіть не підвів очей.

— Сідайте.

Його голос був спокійним, але таким холодним, що Емілія мимоволі стиснула папку з документами.

Через кілька секунд він нарешті підняв погляд.

Їхні очі зустрілися. 

Емілія не відводила погляду. Перед нею сидів чоловік, про якого вона чула десятки історій. Одні називали його генієм, інші — безжальним керівником, який не пробачає помилок.

Даміан закрив теку з документами й уважно подивився на неї.

— Емілія Воронова, двадцять шість років. Архітекторка. Закінчили університет із відзнакою. Після смерті батьків очолили сімейну студію.

Вона трохи здивувалася.

— Ви добре підготувалися.

— Я завжди готуюся до важливих зустрічей.

На мить між ними запала тиша.

— То навіщо ви мене запросили? — спокійно запитала Емілія.

Даміан підвівся, підійшов до панорамного вікна й подивився на місто.

— Вам потрібні гроші.

Її серце стиснулося

— Ви перевіряли мої рахунки?

— Я перевірив усе, що було необхідно.

Емілія відчула, як у ній закипає обурення.

— Ні. Але ваша архітектурна студія за кілька тижнів стане власністю банку.

Вона мовчала.

Бо він сказав правду.

— Я можу допомогти, — тихо промовив Даміан.

Емілія підняла на нього погляд.

— І що ви хочете натомість?

Він повернувся до столу, відкрив шухляду й поклав перед нею товсту теку.

— Підпишіть.

Вона відкрила першу сторінку.

Її погляд ковзнув по заголовку.

«Шлюбний контракт»

Кілька секунд вона просто дивилася на документ, ніби не вірила власним очам.

— Це якийсь жарт?

— Ні.

— Ви хочете сказати, що запросили мене сюди... щоб запропонувати вийти за вас заміж?

— Формально — так.

Емілія нервово всміхнулася.

— Ви навіть не знаєте мене.

— Мені це не потрібно.

Ці слова прозвучали настільки холодно, що вона різко зачинила теку.

— Знаєте що, пане Корсаков? Ви, мабуть, звикли, що все можна купити. Компанії. Будинки. Людей. Але не мене.

Вона підвелася.

— На цьому наша розмова закінчена.

Емілія зробила кілька кроків до дверей.

— П'ять мільйонів.

Вона завмерла.

— Що?

— П'ять мільйонів гривень після підписання контракту. Усі борги вашої студії будуть погашені сьогодні ж.

У кабінеті стало так тихо, що було чути лише шум дощу за вікном.

Емілія заплющила очі.

Перед нею ніби промайнуло все її життя: усмішка батька, який будував цю студію з нуля, мамині креслення, їхня мрія, яку вона пообіцяла зберегти...

Вона повільно обернулася.

— Чому саме я?

Даміан кілька секунд мовчав.

— Бо мені потрібна дружина, яка не закохається в мене через гроші.

Емілія ледь стримала гіркий сміх.

— Ви дуже самовпевнені.

— Можливо.

— А якщо я погоджуся... що буде через рік?

— Ми розлучимося. Кожен піде своєю дорогою. Без претензій і без почуттів.

Емілія дивилася на контракт, не знаючи, що відповісти.

Вона ще не здогадувалася, що цей підпис змінить не лише її майбутнє, а й серце людини, яка була переконана, що кохання — це лише слабкість.