Глава 33. Ден

Світало. Не той рожевий світанок, коли хочеться вийти з кавою на терасу. Цей ранок був різким, холодним і тривожним — як різкий дзвінок серед ночі, як похмілля після удару. Ми з Костею мовчки їдемо всю дорогу від відділку до мого дому. Я ж хоч і за кермом, не можу зосередитися на магістралі. Всі мої думки з Кірою. Вона зникла, як ніби її стерли з мого життя. І один Всевишній знає, що той негідник Філіпов міг з нею зробити.

— Він її не скривдить, не хвилюйся. Ігор не жорстокий, — раптом видає Костя. Я стискаю кермо до побіління пальців.

— Ти точно впевнений, що він твій брат? — хмикаю я. — Бо ти його зовсім не знаєш! А якщо ти його не знаєш, то нащо ти мені?

Не жорстокий, звісно. Я вже пройшов урок дружби з Ігором, коли він забрав в мене Інну. Забрав не тому, що закохався. Не тому, що хотів володіти моїм. Просто, щоб розтоптати. Щоб зробити боляче. І тоді в нього це вдалося. Але не цього разу. Кіру я йому не віддам.

— Я шукатиму її. З тобою чи без тебе. Але, можливо, разом нам буде легше. Як думаєш? — Костя серйозно налаштований. А я розумію, що хай краще буде перед очима. Може й справді знадобиться.

Ми приїжджаємо до будинку. Йду вперед, прямо в вітальню, хлопець заходить слідом. 

Мама вже прокинулася. На кухні стоїть і білій шовковій піжамі з чашкою чаю в руці, дідусь сидить за столом і гортає ранкову пресу. Я заходжу першим, за мною — Костя. Обоє озираються на нас, і одразу стає тихо. Тривожно тихо.

— Що сталося? — питає дідусь, відкладаючи газету. — Звідки ти так рано, ще й з гостями?

Я ковтаю повітря, яке застрягло десь у горлі.

— Кіра… Кіра не повернулася з учорашньої вечірки, — кажу я хрипко від нервувань. — Це Костя Філіпов. Допомагає шукати Віру.

— Як це — не повернулася? — піднімає брови мама, — І що?

— Що?! — різко перепитую я. — Що?! Це нормально, по-твоєму?

— Денисе, не треба драми, — зітхає пані Лілія, — Ну, поїхала кудись з подругами. Влаштовує виставу. Хоче, щоб про неї говорили.

— Виставу?! — її байдужість мене дратує. Не витримую. Зриваюся на крик. — Її телефон лежав на набережній! На асфальті! Ти думаєш, вона сама так розкидалася речами? Ти реально віриш у цю маячню?!

— Вибач, але кому вона треба, щоб її викрадали? — втручається мама, — Кіра — звичайна дівчина, не мільйонерка, не політик. Це театр!

— Ігору Філіпова треба. Невже це варто пояснювати? — хмикаю я.

В цю мить в кухню спускається заспаний Стас.

— Що трапилось? — кинути погляд на мене вистачило, щоб зрозуміти — щось серйозне.

— Кіру викрали, — коротко пояснюю я. — Потрібна будь-яка допомога.

— Які ж ви наївні! Дівчисько крутить вами, як хоче. Пару днів і знайдеться, коли гроші закінчаться, — хмикає мама. От що за людина? Я б наговорив їй зараз забагато. Може навіть те, про що згодом довелося б пошкодувати. Але саме вчасно втручається Стас.

— Мам, годі, — тихо, але твердо каже він, підходячи до мене. — Не час грати в психолога. Треба діяти. Ти подзвонив в нашу службу безпеки?

— Звісно, — киваю я.

— Якщо це Ігор, то вона може бути в одному з його заміських будинків, — подає ідею дідусь і одразу тягнеться за телефоном. В нього є свої зв’язки в поліції, тож він телефонував комусь із давніх знайомих — я не слухав, тільки ловив себе на думці, що хвилини розтягуються в нескінченність.

— Костю, — повертаюся до брата мого ворога. — В Ігора є якісь будинки за містом?

— Є, — він киває. — Три точно. Один під Васильковом, другий — неподалік аеропорту, третій — старий, на лісовій дорозі біля річки.

— Поїхали, — кажу я. — Прямо зараз.

— Я з вами, — втручається Стас. — Хай там що, я не залишу вас самих. І охорону беремо, хтозна, може знадобиться.

Я озираюся на дідуся. Він мовчки киває. І навіть мама нічого більше не каже. Лише стоїть, вражена тим, що всі — навіть її молодший син — не стали на її бік.

Ми вже сідаємо в авто, коли я вперше за кілька годин дозволяю собі глибоко вдихнути.

«Тримайся, Кіро. Ми тебе знайдемо».