Глава 32. Кіра

Минула доба.

 Ці двадцять чотири години здаються вічністю. Я не знаю, котра година, не знаю, день на вулиці чи ніч — вікна замуровані зсередини декоративними жалюзі, а телефон лежить десь на узбіччі набережної.

Єдине, що я знаю напевно — я повинна вирватися.

Служниця, яка приносить мені їжу, чемна, навіть занадто. Вона постійно повторює, що «мені нічого не загрожує», що «я тут гість», що «мені треба просто трохи почекати, і мене повернуть додому».

Це брехня. Коли тебе тримають під замком — ти не гість.

Я чекаю моменту. Коли вона знову приходить із підносом, я змінюю тактику.

— Вибачте, я голодна, — кажу тихо. Голос тремтить, ніби я справді зламана. — Можна мені щось тепле, будь ласка? І… може, трохи лимону для горла?

Вона киває, а я кидаю оком на столик біля стіни — там важка керамічна ваза.

Коли вона повертається і прочиняє двері, я дію швидко.

Схоплюю вазу і різко вдаряю її в голову. Вона падає, не знепритомнівши повністю, але дезорієнтована.

— Пробач, — шепочу я, переступаючи через неї. Серце вистрибує з грудей.

Коридор темний, довгий. Бігти в туфлях — неможливо, я знімаю їх просто на ходу. Двері. Важкі. Справжні. Я смикаю ручку. ВІДЧИНЕНО.

Вибух адреналіну. Ще крок — і я зможу втекти…

Але моє тіло натикається на чиєсь. Міцне. Непорушне. І холод проходить по шкірі, ще до того, як я піднімаю очі.

Ігор.

— Далеко зібралася? — питає він тихо. Схоже на спокій. Але в його очах — буря.

— Відпусти! — я починаю вириватися, кричу, штовхаю його, але марно. Його хватка залізна.

— Не варто було так поспішати. Я ж обіцяв, що тобі тут нічого не загрожує, якщо будеш чемною. Але тепер…

— Ти псих! — плюю йому просто в обличчя.

Він не злиться. Навпаки. Посміхається.

— Я справжній. А ти, здається, ще не зрозуміла, хто тут головний.

Він затягує мене назад у кімнату. Я вириваюся до останнього, дряпаюся, сіпаюся, кусаю — та він сильніший. Виштовхує мене всередину.

Я падаю на підлогу, збита з ніг і знову ув’язнена. І цього разу — надії ще менше.

Притискаю коліна до грудей, ховаю обличчя в долонях. Сльози душать. В горлі клубок, та я не даю йому вирватися.

Мені страшно. Але я не зламаюся. Я знайду спосіб вирватися. Або помру, намагаючись.

— Нарешті, — каже він, — маємо нагоду поговорити особисто.

Я мовчу. Слова здаються зайвими, коли тіло вже сигналить небезпеку.

— Мене от що цікавить, — він неквапно сідає в крісло навпроти, — чим ти така особлива, га, Кіро? Навіть Костя, мій рідний брат, і той став на твою сторону. А Ден… він був вірним собі все життя. Холодний, стриманий. І раптом — зірвався.

Я продовжую мовчати.

— От і я подумав, — він нахиляється трохи вперед, — може, ти й справді варта того, щоб… ближче познайомитися.

Його голос слизький, огидно м’який. Аж мороз по шкірі.

— Не підходь, — шепочу, і сама ж чую, як тремтить мій голос.

— Не бійся, — усміхається Ігор. — Я лише хочу побачити, яка ти на дотик. І чи дійсно варта тієї гри, що розгорнулася навколо тебе.

Він підіймається, підходить ближче. Я відступаю назад, упираюся в узголів’я ліжка.

Він нахиляється — і я відчуваю його подих зовсім близько. Його рука різко тягнеться до мого обличчя, а тіло нависає, притискає мене до матраца.

Я відчуваю паніку. Огиду. Холод. Груди стискає. Дихати важко.

Він нахиляється, його губи вже майже торкаються моїх… Я повертаю голову і з силою штовхаю його в плече.

— Відійди! — вигукую, голос хрипкий, але рішучий. — Не смій!

Ігор усміхається. Але тепер усмішка вже не така впевнена.

— Тобі не варто було грати в ігри, Кіро. Тепер усе залежить від мого настрою.

Вся зсередини стискаюся в клубок. Він заламує мої руки над моєю головою і міцно тримає їх. Я починаю несамовито кричати. Серце вистрибує в грудях, коли відчуваю його вуста на своїй шкірі. Мої спроби скинути з себе монстра лише забавляють його. Ще ніколи в житті мені не було так гидко і страшно. 

Дене, чорт з тобою, ну де ж ти? Прийди прямо зараз! Тому що, якщо він зробить задумане, я жити більше не зможу!