Глава 31. Ден

Я стою посеред вітальні Кості. В руках — її телефон. Холодний, мов тіло без душі. Знайдений на узбіччі дороги, покинутий, як знак біди. Кров гупає у скронях, кожна думка — розпечене лезо. Дихаю важко.

— Це Ігор, твій браток! — кажу нарешті, викидаючи фразу, як вирок. — Це його брудна гра.

Костя підводить голову. В його очах змішано все — шок, біль, лють.

— Ти впевнений?

— Він хоче скасувати моє весілля, він вже погрожував. — Я стискаю телефон у долоні, ніби можу відчути її тепло крізь цей пластик. — Їду до нього. Просто зараз.

— І я з тобою, — різко відповідає Костя. — Я не вірю, що мій брат на таке здатен, але якщо він дійсно причетний…

— Це не прогулянка, — рикнув я. — Якщо він щось зробив…

— Я тобі потрібен, бо маю ключі. Я його брат. Знаю, як зайти. Якщо справді винен — не прикриватиму. За Кіру хвилююся не менше тебе. Зачекай, зараз вдягнуся і поїдемо.

Я погоджуюся з аргументом стосовно ключів. Бити в паркан Ігора в мене нема часу, тож чекаю хвилин п’ять, поки Костя з халату переодягнеться в джинси і футболку, а тоді вирушаємо.

Ми вриваємося у двір без попередження. Костя швидко відкриває хвіртку ключем, і я мовчки йду вперед. Руки стиснуті в кулаки, серце гупає в горлі, а лють затуманює зір. Цей виродок грається зі мною.

Увірвавшись у будинок, я не чекаю жодної церемонії. 

— Ігор! — мій голос лунає гучніше, ніж дозволяють стіни цього маєтку. — Вийди! Або я витягну тебе сам!

Він з’являється на сходах у халаті, ніби ми його з ліжка підняли. Спокійний. З огидною, ледь помітною усмішкою.

— Денисе, друже. Що це за нічний візит?

Я підходжу і вгризаюся пальцями в плечі, стискаю до хрускоту.

— Що ти зробив з нею? Де вона?!

— Хто вона? — хрипить він.

— Кіра! Де Кіра? — змушую себе спитати, в не одразу бити пику.

— Ти божеволієш. Я нічого не знаю, — говорить він. — Я навіть не знав, що вона зникла.

— Ти, чорт забирай, що накоїв?! — кричу, і в ту ж мить штовхаю його до стіни і знову настигаю.

— Денис! Ти з глузду з’їхав?! — верещить він, намагаючись вирватися, але я притискаю його до стіни. — Ти здурів?! Що ти собі дозволяєш?!

— Де Кіра? — гарчу йому в обличчя. — Говори! Негайно!

— Я не знаю, про що ти, — знову ця фальшива байдужість у голосі, але зіниці звужені, шкіра поблідла. Він боїться. Це не акт.

Костя стоїть трохи позаду, теж задихається від напруги. Але навіть він зараз не готовий вірити Ігору.

— Якщо з нею щось сталося… — я стискаю його сильніше. — Я тебе поховаю, зрозумів?

Раптом чую звук каблуків на сходах. Це домробітниця, стара суха жіночка, яку я пам’ятаю ще з університетських вечірок Ігора. В руках у неї телефон.

— Я викликала поліцію, — холодно каже вона. — Ви не маєте права вриватися сюди як бандити. Пане Ігоре, тримайтеся, поліція вже в дорозі.

— Та ти збожеволіла?! — Костя зривається на неї. — Ми шукаємо зниклу дівчину! Вона могла бути тут!

— І все ж у вас немає ордера, ви спричиняєте насилля по відношенню до мого господаря, — спокійно відповідає вона. — Я виконую свою роботу.

— Дене, охолонь. Чуєш, сюди їдуть копи, — Костя намагається змусити мене відпустити негідника, але я як ніколи близько до того, щоб задушити його без жодного проблиску співчуття.

— Прекрасно. Хай їдуть! — шиплю і знову штовхаю мерзотника. Той падає до стіни, але я більше не б’ю його. Дивом тримаю себе в руках. — Може їм він розповість, що зробив з Кірою!

— Тобі лікуватися треба, — хмикає Ігор, піднімаючись з підлоги. — А ти, Костю, з ним проти мене? Зовсім совість втратив?

— Я не з ним і не з тобою! Я за Кіру! І якщо це правда і її зникнення — твоїх рук справа, ти пошкодуєш, що її чіпав! — випалює він.

— Що ви обидва як сказилися на тій бабі? Знайдіть кожен собі по нормальній дівці і не морочте мені голову! Не знаю я, де ваша Кіра. А от мені цікаво: як ви її ділите? Хто по парних числах, хто по не парних? Чи ви тиждень через тиждень? — Ігор починає реготати, а в мене втрачається самоконтроль. Одним ривком опиняюся поруч з ним, готовий фірмовим ударом розбити негідника носа, але мою руку перехоплює Костя.

— Він же нас провокує, хіба не ясно? 

В ту ж мить двері розчиняються, і в хол заходять двоє поліцейських.

— Що тут відбувається? — коротко питає один з них, глянувши на Ігора, над яким я буквально нависаю.

— Це напад, — жалібно мовить Ігор, одразу змінивши тон. — Вони вдерлися до мого будинку. Один — мій брат, але другий... — він дивиться на мене. — Цей чоловік напав на мене. Загрожував мені.

— Ви маєте право мовчати, — чую голос офіцера. — Руки за спину. Обидва.

— Це жарт? — гарчу я, не вірячи, що це реально відбувається. — Я тут, бо він викрав мою наречену!

Але холодна сталь наручників клацає на зап’ястях, і я відчуваю, як земля йде з-під ніг.

— Я хочу зателефонувати адвокатові, — одразу кажу.

— Зможете, коли вас доставлять у відділок.

Костя також у наручниках. Він мовчить. Просто дивиться на брата, якого щойно втретє у житті назвав виродком.

І в його очах — така ж лють, як і в моїх.

Нас забирають до відділку. Іронічно, правда? Я — жертва, а сиджу в кайданках. Проходжуюся тут, поки Кіра можливо в небезпеці.

Я одразу викликаю своїх адвокатів. Вони прилітають, як буря.

— Пишіть заяву про зникнення нареченої. Прямо зараз, — кажу їм.

— Пане Тимчук, поки що не минуло 72 години, — буркоче офіцер. — Може вона просто відпочиває. Дівич-вечір. Ви ж кажете — наречена.

— Ви знущаєтеся? Телефон вона теж викинула просто так? — я втрачаю самоконтроль вже вкотре сьогодні.

— Вона не дівчинка, щоб просто втекти, — хрипить Костя. — Вона не така.

Я киваю. Це не вона. Я знаю це серцем. А ще знаю — більше я не дозволю нікому навіть торкнутися її.

— А ви Кірі Олійник хто? — офіцер зводить погляд на Костю. Я важко зітхаю. Якщо він скаже, що він її колишній… або теперішній… то я…