Глава 30. Кіра

Костя зустрічає мене з такою усмішкою, ніби ми не бачилися вічність, хоча минуло всього кілька днів. Він виглядає святково: темна сорочка, годинник на зап’ясті, легкий аромат парфумів, який я добре знаю. Обіймає мене тепло, ніби нічого не сталося. І я — на мить — вірю, що нічого й справді не сталося.

— Вау, Кіро, ти сьогодні просто… — він зупиняється, шукаючи слова, і лише посміхається. — Красуня. Дякую, що прийшла.

Я дарую йому загорнутий у крафтовий папір пакунок, і він одразу починає розгортати, не відкладаючи на потім. Усередині — годинник, який я обирала для нього сьогодні.

— Ти знущаєшся? — Костя сміється. — Він неймовірний! Не варто було!

— Рада, що вгодила, — знизую плечима я.

— Ти знаєш мене як ніхто!

Ми обіймаємося ще раз, а тоді він веде мене всередину. Там уже гамірно, повно знайомих облич. Спільні друзі, колишні одногрупники, навіть кілька його колег. Атмосфера дружня, легка. Я розслабляюся. Сидимо поруч, їмо, сміємося, згадуємо студентські поїздки, дівчата шепочуться про життя, хлопці сперечаються про спорт. Костя не відходить далеко, постійно поруч. Він так щиро радіє, що я прийшла, що мені стає трохи ніяково. Але й тепло.

Мені навіть здається, що я знову та, колишня Кіра, яка не живе під одним дахом із чоловіком, що викликає бурю почуттів, але при цьому змушує дотримуватись умов контракту.

Та вже за дев’яту, коли сміх навколо не вщухає, в мене починає пульсувати скроня. Спершу легенько, а потім сильніше. Голова паморочиться, як після довгого сидіння на сонці.

— Кіро, з тобою все гаразд? — нахиляється Аліна, але я лише м’яко усміхаюсь.

— Просто трохи втомилася. Поїду додому.

Я виходжу на вулицю. Повітря свіже, приємне, але легке запаморочення не відступає. Я викликаю таксі, стою на узбіччі, гортаючи повідомлення, і щось починає колоти в грудях. Слабко. Але тривожно. Нарешті до мене під’їжджає чорне авто. Наче те, що я замовляла. Але…

Я відчиняю двері й сідаю на заднє сидіння.

— Добрий вечір. — мимоволі кажу, хоча відповіді не чую.

Машина рушає різко, і я ледве не вдаряюся плечем об дверцята.

— Ви можете трохи повільніше? — питаю.

Тиша.

Серце тьохкає. У дзеркалі заднього виду я бачу темну шапку водія. Обличчя не видно.

Я нахиляюся до сумочки, витягую телефон. Пишу в месенджері одне слово: «Пастка». Хочу надіслати Дену. Але не встигаю дописати…

— Що ти там пишеш? — різкий голос. Пальці виривають із рук телефон, і в ту ж секунду я бачу, як його кидають у відкрите вікно.

— Що ви робите?! — крик зривається сам по собі. Але відповіді немає.

Лише звук центрального замка — клац.

Двері заблоковані.

Серце калатає в грудях так, що мені здається — його почує навіть водій. Я намагаюся дихати повільно. Спокійно. Але це марно. Паніка підступає ближче, затягує, немов трясовина.

— Куди ми їдемо? — голос уже тремтить. — Зупиніть машину!

Світло за вікном змінюється. Вулиці все менш знайомі. Все темніше. Міські вогні лишаються позаду. Я впираюсь руками в сидіння, готуюсь кричати, щось робити, але...

Раптом усе зливається в темряву.

Перед очима темніє. Голова стає важкою, мов з бетону. Останнє, що я відчуваю — як тіло хилиться набік і падає на бік сидіння.

Провал.

***

Спершу я чую голос. Тихий, обережний, далекий, ніби крізь товщу води. Потім — дотик. Легка прохолода на чолі. Я здригаюся.

— Пані… Пані, ви прокинулись?

Розплющую очі.

Біле стеля. М’яке світло. Дерев’яний карниз із різьбленням. Під голими пальцями — оксамитова ковдра. І тиша. Ненормальна, насторожена тиша.

— Де я?.. — мій голос хрипкий, як після довгого плачу або сну.

— У безпеці, пані. Прошу не хвилюватися.

Нахиляється жінка років п’ятдесяти. Скромно вдягнена, в акуратному фартушку. Темне волосся зібране в пучок. Очі світлі, без виразу погрози. Але обличчя — маска. Добре навчена, з нейтральною усмішкою.

— Ви… лікарка?

— Ні, я служниця. Мене звати Олена. Я доглядаю за будинком. Мені сказали, що ви — особлива гостя. І я маю потурбуватися, щоб вам нічого не бракувало.

— Я... — слова в горлі застрягають. — Мене викрали? Хто? Чому?

— Мені не можна це казати. Але можете не боятися — з вами нічого поганого не станеться. — Вона м’яко вкриває мене ковдрою, ніби я хвора. — Просто треба побути тут кілька днів. А потім вас повернуть.

Я різко сідаю в ліжку, намагаюся відкинути покривало. Голова трохи паморочиться, але я мушу встати.

— Ви не розумієте, мене шукають. Там люди хвилюються. Я мушу негайно…

— Пані, — перебиває вона лагідно, але твердо. — Ви можете пересуватись по кімнаті, тут є вбиральня, вода. А ще я можу принести вам їсти. Все, що забажаєте. Ви не будете голодувати. Також можна переодягнутися. Тут в шафі є трохи одягу.

— Ви серйозно? — мій голос тремтить. — Мене посадили під замок, як злочинницю?

Олена трохи нахиляє голову, дивиться з жалем:

— Я розумію, що вам страшно. Але, прошу, повірте — вам нічого не загрожує. Це… просто тимчасово.

— Тимчасово? А якщо я закричу? Викличу поліцію?

— Ніхто не почує. Тут тихо. У нас свої правила.

Я встаю з ліжка. Ноги тремтять, але тримають. Підходжу до дверей — міцні, дерев’яні, з латунною ручкою. Пробую смикнути. Не піддаються. Замкнені. Зсередини — нічого, жодного механізму відкриття.

— Сюди ніхто не має права вас впускати без дозволу. Але я можу принести вам їсти. Щось легке — бульйон, тости? — Олена дивиться співчутливо.

— А телефон? Мені потрібен телефон. Я мушу повідомити…

— На жаль, це заборонено. Але, повторюю, вас повернуть. Просто трохи зачекайте. І… наберіться терпіння. Ви — гість. Особливий.

Я мовчки дивлюся на неї. З кожним словом в грудях підіймається паніка. Але я ковтаю її.

Вони думають, що я просто сидітиму й чекатиму?

Ніколи.

Я знайду спосіб вибратись звідси.