Глава 29. Ден

Я не повинен був її відпускати. Саме ця думка жує мене зсередини, ніби черв’як. Кожна хвилина без новин — як укол голкою в горло.

Спершу я переконував себе, що все під контролем. Що зробив правильну річ — довірив їй. Хотів, щоб вона побачила: я не просто контролер, не деспот. Хотів, щоб Кіра відчула: я поважаю її особистий простір. Щоб була вдячна. Щоб побачила в мені не лише бізнес-партнера за контрактом, а… когось більшого.

Але зараз я хочу тільки одного: повернути час назад і наказати охоронцю таємно їхати слідом. Щоб хоч хтось бачив, із ким вона, де вона, що відбувається.

Це через Ігора Філіпова, який погрожував мені? Чи через Костю? Чи просто тому, що я не можу змиритися з думкою, що вона зараз не зі мною?

На телефон приходить смс з коротким “пас”. Читаю його п’ятий раз поспіль, але не розумію, що вона хотіла цим сказати. Вона пас? Щодо чого? 

“Не зрозумів” — пишу майже одразу, але воно залишається непрочитаним.

До одинадцятої я вже розтерзав собі душу й випив третю чашку міцної кави. Перевіряю повідомлення — нічого. Пишу їй у месенджер — одне сіре повідомлення. Врешті дзвоню.

Де вона вештається так довго? Вже давно мала б бути вдома!

В слухавці — абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Пальці стискаються в кулак.

Північ. Її все ще нема. Ні вдома. Ні жодного дзвінка. Жодної звістки.

Я знову набираю. Знову тиша.

Мене трясе. Це вже не просто злість. Це тривога, що душить. Почуття безсилля. І гнів — на себе, на неї, на весь цей договір.

Якщо вона просто вимкнула телефон і розважається… з ним. Не з подругами! То я її придушу, присягаюся! Може й не було ніяких подруг? Я сам бачив, що її забирала дівчина, але хіба це точний доказ? Могла все підлаштувати. Помста за той ранок з Веронікою? Біс її знає! Ця дівчина могла влаштувати все, що завгодно! Але якщо це просто підстава, щоб розлити мене, то хай нарікає на себе: я її з кімнати більше без охоронця не випущу! Знатиме як драконити мене! А весілля між іншим вже за три дні! Ми призначили на вівторок, бо це був найближчий вільний день, коли можна забронювати місце проведення. До традиційних субот і неділь я був байдужим. І тут прямо перед святом вона мені таке влаштовує! Це ж просто уявити немислимо!

Я чекаю до першої ночі. Заснути не можу. Тепер замість ревнощів з’являється стійке відчуття, що з нею щось сталося. І це “пас” ще сильніше мене починає непокоїти.

Хвилин за десять я вже на ногах.

— Підніміть людей, — кидаю у слухавку начальнику служби безпеки. — Пробийте місце розташування телефону Кіри. Всі камери, всі дані, які знайдете. І доповісти негайно.

Вже за двадцять хвилин — відповідь.

— Телефон знайдено. Координати вказують на набережну, неподалік кафе.

Я мчу туди особисто. Асфальт перед очима розтікається у калейдоскопі фар. Я на місці за кілька хвилин, вистрибую з авто. І бачу.

Телефон.

Просто валяється на узбіччі. З витиранним екраном. Як чужий.

Серце стискається. В голові — рев паніки. Ні її, ні слідів, ні пояснення.

Найгірше — уява починає підсовувати варіанти. Погані. Дуже.

Я рву назад у машину, записую голосове:

— Артеме, скинь мені адресу Кості Філіпова негайно!

За хвилину на месенджер приходить адреса, яку я вбиваю в навігатор авто.

Їду до Філіпова. До того, з яким вона могла бути.

Через сорок хвилин — я перед його будинком. Дзвінок у двері. Стук. Я не церемонюся — просто вриваюсь.

— Де вона?

— Хто? — Костя в халаті, очі напівсонні. 

— Кіра. Вона не вдома. Її телефон на дорозі. Якщо ти щось зробив… — я вже не думаю. Я дихаю через зуби, готовий вдарити.

— Я її не бачив. Вона поїхала з вечірки ще о дев'ятій. Сама. Таксі викликала, я сам бачив.

— Ти впевнений? Стривай, ти теж був на вечірці?

— Так. Це ж була моя вечірка, — він помирає очі, а я стримуюся, щоб не прибити цієї ж миті. Та мушу триматися.

— А тепер ще раз і детально! Хто там був і коли Кіра поїхала?

— Це ж був мій День народження. Всі наші друзі… А вона сказала, що втомлена. Що їде раніше. Аліна хотіла її відвезти пізніше, та Кіра поспішала додому. Все.

Я відступаю на крок, неначе вдарили мене.

О дев’ятій… А зараз майже третя ночі.

Куди вона поділася?

Чому не вдома?

Чому не виходить на зв'язок?

Паніка підступає, стискає груди лещатами. Я стою на подвір’ї, і вперше за довгий час мені по-справжньому страшно. Не за бізнес. Не за гроші.

За неї.