Глава 28. Кіра

Субота насувається, як важка хмара. І хоча день обіцяє бути спокійним, я відчуваю внутрішню тривогу. З самого ранку отримую повідомлення від Кості:

«Ну що, будеш сьогодні? Чекатиму. Тільки не відмазуйся, добре?»

Я довго дивлюсь на екран, ніби шукаючи відповідь між рядків. Запрошення ні до чого не зобов’язує. Просто зустріч, просто святкування. Просто… Аж поки я не уявляю, як би відреагував Ден, якби дізнався. Уявляю його холодний погляд, напружені плечі, стиснуті кулаки. Уявляю, як він скаже:

«Я забороняю».

І саме тому я набираю Кості:

— Буду. Обіцяю.

Просто тому, що він і так наклав на моє життя безліч заборон і я всього дотримуюся. Але є правила, які раціональні, а є його забаганки. І якщо я стану виконувати все підряд, врешті стану його маріонеткою і під кінець цього року питатиму дозволу, щоб піти в туалет. 

Навіть те, що Костя брат Ігора не дає права Дену забороняти мені з ним бачитися. Це обурливо, адже я не збираюся видавати якісь секрети чи будь-що, що нашкодить нашій угоді або бізнесу. Між мною і Костею геть інші стосунки і я не дозволю нікому їх зруйнувати. Навіть, якщо я вже починаю щось відчувати до Дена. Бо це лише ілюзія. І Ден, і почуття, що він викликає, і роль його дружини. Все це фікція. А Костя справжній. Завжди був поруч. І я піду привітати його зі святом. Тим паче ми не будемо вдвох, там буде ще багато спільних друзів. Тож взагалі нічого поганого в цій зустрічі нема.

Коли Ден повертається з роботи, я чекаю його в холі. Мені треба все сказати. Чесно, хоча б частково. Не вдаючись в деталі. Але й не відкриваючи душу повністю — бо досвід вчить, що відкрите серце найболючіше ранять.

— Увечері я йду в кафе.

— З ким? — Ден зупиняється посеред вітальні. Його голос спокійний, але напруження пробивається навіть крізь тишу.

— З подругами. Просто посидіти.

— Авжеж, можеш розважитися. І охоронець поїде з тобою.

— Ні, — я одразу відповідаю. — Не треба. Це не якась публічна вечірка. Просто камерне кафе, знайомі дівчата. Я хочу трохи свободи, Денисе. Ти не можеш контролювати кожен мій крок.

— Річ не про контроль, а про безпеку.

— Аліна забере мене звідси і потім привезе назад. Ми будемо в тихому місці і ніхто нас не образить. Обіцяю, я буду обережною, а в разі чого, одразу зателефоную охоронцю. Дане, я можу хоч один вечір провести з подругами без твого наглядача?

Він мовчить. Лише дивиться на мене довго, немов оцінює, чи не брешу я. Я витримую його погляд. Ховаю в собі всі сумніви й тримаюсь, поки він не зітхає й коротко киває.

— Добре. Але будь обережна.

— Дякую.

Я не знаю, чому мені так важливо було отримати це "добре". Але саме воно дає мені змогу дихати трохи вільніше.

Після обіду я йду до улюбленої крамниці. Вибираю для Кості подарунок — годинник, який колись він мріяв купити, але все ніяк не збирався. Маленька коробочка — нічого зайвого, просто символ. І я справді не хочу його образити. Хоч би як усе заплуталося, Костя був поруч у складні моменти.

Близько сьомої на подвір’я під’їжджає знайома машина. Аліна — моя подруга ще з університету. Вона вискакує з авто й махає мені рукою:

— Давай-давай, королево, час сяяти!

Я знімаю легкий кардиган, поправляю волосся й підходжу до авто. Вже в салоні Аліна озирає мене знизу вгору.

— Ти ж для подруг, ага? — підморгує.

— Ага, — усміхаюсь.

— Ну тоді ясно, чого так пахнеш впевненістю.

Ми сміємося, і я на мить відпускаю всі думки. Просто їду вперед, в цю вечірню пригоду, яку сама собі дозволила. Не як Кіра, “дружина” Дена. А як Кіра — жива дівчина, яка хоче дихати вільно… хоча б сьогодні.