Глава 26. Кіра

Палата залита сонячним світлом. Тато сидить на ліжку, вже в спортивному костюмі, а не лікарняному халаті, і навіть трішки бурчить — мовляв, не варто сюсюкати над ним, бо він уже "майже як новенький". Його голос звучить бадьоро, очі блищать, і я нарешті зітхаю з полегшенням.

— Ну що, принцесо, не надумала ще втекти звідси? — жартує він, киваючи на двері.

Я слабо всміхаюся, сідаю на край ліжка й опускаю очі.

— Та не втікати… Просто думаю багато. Голова тріщить.

Він уважно дивиться на мене, а тоді кладе теплу долоню поверх моєї руки.

— То кажи. Що тебе мучить?

Я зітхаю і мовчки дивлюся у вікно. Але татовий погляд — той, що завжди змушував говорити навіть те, що не хотіла визнавати собі.

— З Деном все якось складно. Поруч з ним крутяться такі дівчата. Одна зі шкіри готова вистрибнути, щоб зайняти моє місце. Звісно, він оплатив твоє лікування і закрив наші борги, тож я нікуди не дінуся з підводного човна, але…

— Кіро, ти справжня, — перебиває він м’яко. — Якщо він це не побачить — це його втрата. Але… — тато нахиляється ближче. — Ти ж не віриш на слово кожному, правда? Не дозволяй собі страждати від сумнівів. Хочеш — запитай у нього, що тебе хвилює. Хочеш — мовчи, але не муч себе. Якщо Денис тебе обрав, то він покладе на місце тих заздрісниць. 

Я киваю. На очі навертаються сльози. Але вони не гіркі, просто напруга втомила. І я вдячна, що маю його — мого батька.

— Добре, ти не думай про це…

— Він хоч тобі подобається? — питає раптом.

— Хто?

— Хто ж ще? Наречений твій.

— Не знаю. Він неоднозначний. День — вдячна йому. Наступного дня — вбила б.

Тато сміється. Як у дитинстві, клацає мого носа.

— Значить подобається. Байдужість гірша, повір мені.

Саме в цю мить у двері стукають, і я повертаю голову. Входить Костя — впевнено, з посмішкою, з квітами.

— Привіт, красуне, — каже він. — Сподіваюся, я вчасно.

— Привіт… — я зніяковіло встаю.

Тато дивиться на нього з ледь помітною неприязню. Він ніколи не був у захваті від Кості — казав, що той надто гладко говорить і занадто впевнений у собі. Але зараз мовчить.

Ми розмовляємо кілька хвилин, Костя передає татові квіти, а тоді, коли лікар просить мене щось принести, я виходжу з ним у коридор.

— Я хотів тебе запросити на мій день народження, — каже він швидко. — В кафе, у суботу ввечері. Ти прийдеш?

Я знімаю волосся з плеча, обережно.

— Я… не знаю, чесно. Зараз стільки всього. Я не впевнена, що зможу.

— Постарайся, будь ласка, — просить він. — Це важливо для мене.

— Добре. Подумаю, — відповідаю ухильно.

Після прощання я сідаю в авто і їду додому. Серце важке. Занадто багато думок, надто мало ясності. 

Увесь день Дена не бачу, але ввечері, коли спускаюся на кухню, щоб випити склянку води, помічаю знайому постать у вітальні.

Ден лежить на дивані. Один. Його піджак скинутий на спинку, поруч — келих, майже порожній. На колінах — планшет, який вимкнувся. Очі заплющені. Він спить.

І раптом у мені щось стискається. Я не можу пройти повз. Його обличчя — зовсім не те, що зазвичай. Жорсткість зникла. Він виглядає… втомленим. Справжнім. Вразливим.

Не думаючи, беру плед, тихо підходжу. Торкаюся ледь-ледь плеча, щоби не змерз. Він щось бурмоче, не прокидаючись, але трохи змінює положення. І я ще секунду стою поруч.

Денис… Що ти робиш зі мною?

Але раптом він прокидається. І те, що відбувається далі, я не могла очікувати.