Глава 25. Ден

Я заходжу до вітальні, де вони знову сидять удвох — мама й Вероніка. Тепер уже не люб'язно посміхаються, а насторожено піднімають погляди. Мої плечі напружені, щелепа стиснута. Сьогодні я не буду грати в мовчанку.

— Нам треба поговорити, — кажу різко.

Мама кладе келих на стіл, а Вероніка випрямляється, все ще вдаючи здивування.

— Денчику, якщо це через вчорашнє... Я просто хотіла провідати тебе. Ти сам накинувся на мене і… — починає вона солодким голосом.

— Досить. — Я зупиняю її. — Я не ідіот. І ви обидві це знаєте. Все було сплановано. Навіть годину вибрали ідеальну — рівно ту мить, коли Кіра могла побачити все.

Мама перехрещує руки на грудях і спокійно відповідає:

— Денисе, якщо твоя… "обраниця" не може витримати побаченого — може, це й на краще? Принаймні, ми побачили її справжню реакцію.

— Принаймні я побачив ваші справжні обличчя. — Мій голос не тремтить, він холодний і чіткий. — Вероніко, тобі варто знати: між нами нічого не буде. Ніколи. Навіть якщо батько твій купив мені ціле місто.

Вероніка напружується. В її очах блимає образа, але вона намагається триматися.

— То ти вибрав ту провінційну дівчинку? — шипить вона. — Після всього, що ми пройшли?

— Ми нічого не проходили. У тебе була лише мама, яка весь час штовхала тебе мені під ноги. І досить. Досить зневажати моє життя, прикидаючись турботою. Я ніколи не обирав тебе, Вероніко. І не оберу. Ти ж красива і розумна дівчина. Будь гордою, не дозволяй маніпулювати собою моїй матері. В тебе буде щасливе життя, якщо ти звернеш увагу на тих, хто хоче бути з тобою.

Вона встає. Гнівно блимає, збираючи сумку.

— Не потребую твоїх порад. А тобі доведеться відповісти перед татом. Він не терпить таких принижень.

— Я готовий, — сухо відповідаю.

Вероніка грюкнула дверима, залишивши після себе лише запах дорогих парфумів і фальші.

Мама мовчить, але її погляд — як лід.

— Ти щойно зруйнував наші бізнесові зв’язки. Тобі хочеться грати в романтику — грай, але коли все розвалиться, не приходь із каяттям. Бо я попереджала.

— І я попереджаю: це мій вибір. І ви більше не будете в ньому брати участь.

Я розвертаюсь і йду. Вперше за довгий час — із полегшенням. Можливо, я щойно зачинив двері перед величезними грошима, але принаймні лишився вірним собі.

Увечері приходить повідомлення від батька Вероніки.

“Запрошую на вечерю. Маю до тебе серйозну розмову. Без образ, Денисе. Просто поговоримо, як дорослі чоловіки.”

Я довго дивлюся на екран. Серйозна розмова? Ділова? Навряд. Після того, як Ніка, найімовірніше, вже все перекрутила, ця зустріч може бути ще однією пасткою.

Я зітхаю й натискаю «ОК». Побачимо, що він скаже — і чи наважиться вголос озвучити шантаж.

***

Ресторан дорогий, закритий для сторонніх. Приватна зала з темними шторами, дерев’яними панелями, м’яким освітленням. На столі — вино, мінімалістичне меню, кілька охоронців на відстані.

Я входжу, і він уже там.

Олег Дмитрович — чоловік поважного віку, з холодними очима і маскою нейтральної ввічливості. Він тисне мені руку, ніби важить кожен рух.

— Денисе, дякую, що прийшов. Сідай.

Мовчки сідаю. За столом — дві склянки, вино вже налите. Він говорить першим:

— Я чув, що Вероніка... була в тебе. І після цього, схоже, ви з Кірою Олійник розійшлися? І ти звинуватив в усьому Вероніку? Вона засмучена і ображена прийшла сьогодні додому.

Я стискаю пальці на келиху.

— З Кірою в нас все добре. А з Веронікою в мене нічого не було.

— Вона говорить інше, — зітхає він, не знімаючи погляду. — Стверджує, що ти пообіцяв їй шлюб, затягнув у ліжко, а потім кинув.

— Моя наречена — Кіра. Все інше — вигадки. І спроба нав’язати мені те, чого я не хочу. Вона змовилися з моєю матір’ю і тепер вони кожного дня влаштовують провокації, щоб розсварити мене з Кірою. Я дуже поважаю вас і вашу родину і не хочу образити Вероніку, Олеже Дмитровичу, але правда саме така.

Коротка пауза. Потім він киває.

— Я знаю, що з моєю донькою буває складно. Але вона тебе дійсно хоче. А я б хотів, щоб вона вже заспокоїлася. Тому, Денисе, ось моя пропозиція...

Я вже напружуюсь, але він говорить далі спокійно:

— Ми залишаємо бізнес окремо від особистого. Я не маю наміру псувати співпрацю. Але за межами контрактів... нам краще тримати дистанцію. І тобі, й моїй дочці. Не провокуй її і не давай надій.

Я легко видихаю. Це куди краще, ніж я очікував.

— Домовились. Але за умови, що вона більше не буде з’являтися без запрошення.

Він усміхається краєм губ.

— Подбаю про це.

Ми торкаємося келихами. Домовленість укладена.

Я повертаюся пізно. Не голодний. Не злий. Просто втомлений до кісток.

Увімкнув нічник у вітальні, впав на диван, взяв келих бренді і планшет — хотів переглянути новини, але не дочитав і половини, як очі злиплися.

Мені сниться щось розмите — то кафе на набережній, то очі Кіри, її голос… Її губи.

— Ден...

Я прокидаюся різко. Ледь не зронив келих.

Наді мною — Кіра. В піжамі, зі скуйовдженим волоссям. В її руках — тепла ковдра.

— Замерзнеш. Ти ж навіть у кімнату не пішов, — каже вона тихо.

Я підводжусь трохи, і вона схиляється, щоб накинути ковдру. Мій погляд ковзає по її обличчю — нічне світло створює м’які тіні на її щоках. Погляд сонний. Теплий.

Я не думаю. Просто тягнусь до неї і... цілую.

Ніжно. Повільно. Як щось майже нереальне. Її губи — м’які, теплі, трохи солоні. Її подих затинається. Але вона не відштовхує. Просто завмирає, мов світ зупинився.

Цей поцілунок зовсім не такий, як минулого разу. Цього разу в ньому — вдячність. Полегшення. Жага. Біль. І щось небезпечне… щось, чого я боюся навіть назвати.

Коли я нарешті відступаюся, вона мовчки дивиться на мене кілька секунд. А потім... кладе ковдру мені на коліна і тихо каже: