Глава 24. Кіра

Я не одразу зрозуміла, що відбувається, коли пані Лілія запросила мене попити чаю. Думала, вона знову залякуватиме мене, але коли побачила Вероніку, зрозуміла: свекруха перейшла до важкої артилерії. 

З вигляду все було цивилізовано. Слова звучали приязно. Інтонації — люб’язні. Усі усміхалися.

Але це була та сама отрута, якою досвідчені жінки можуть знищити іншу, навіть не підвищуючи голосу.

— Ох, ця сукня на тобі… така смілива! Я б, мабуть, у твоєму віці не наважилася на щось подібне. Але ти молодець, — каже пані Лілія, кидаючи погляд на мої плечі й на невелике декольте блузки, яку сьогодні вдягнула. — Ден любить усе яскраве… хоча зазвичай обирає щось більш… елегантне.

— До речі, він казав мені, що любить стриманість у жінках, — додає Вероніка з тією ж усмішкою, як у рекламі зубної пасти. — Може, тому раніше ніколи не заводив серйозних стосунків. А тепер — аж наречена. Це ж такий прогрес!

Я ковтаю клубок у горлі. Вони сидять навпроти на дивані — Лілія і Вероніка. Усе це виглядає як звичайна розмова. Але я відчуваю — мене ніби знімають по шматках, обгортаючи їх у красивий папір.

Врешті я не витримую. Коли бачу, що додому повернувся Ден, просто встаю, прощаюся і йду в свою кімнату. Досить з мене цього цирку. Що одного, що іншого.

Ніч минає звично. Я не спускаюся в хол і не знаю, о котрій годині відьми завершили свій шабаш. Проте зранку на мене чекає сюрприз.

— Довго спиш, чоловіка проспиш, — різко каже мені Лілія, щойно ми зустрічаємося в холі.

— І вам доброго ранку, — шоковано відповідаю я. — І що це означає?

— Ходімо. Я покажу тобі, що означає. А я все дивувалася, чого раптом ви спите в окремих кімнатах… А воно ось що… Як ти це йому дозволяєш? — я геть не розумію про що вона говорить і чому тягне мене за руку до дверей Дена. Проте з несподіванки дозволяю їй тягнути.

Двері відчиняються саме тоді, як ми наближаємося до них. Ну прямо, як в кіно.

А далі — усе, як у фільмі жахів. Вероніка виходить із його кімнати. Непристойно щаслива. В одязі, який виглядає так, ніби вона щойно його вдягнула після сну.

Мої очі зустрічаються з її. Вона тримає в руках блузку. Посмішка на її обличчі — переможна.

А моє серце — повільно падає вниз, мов лід у склянку з віскі. Лише дзвін в голові і дивне запаморочення. Так буває, коли щось в тебе ламається. Раптово. Назавжди.

— Кіро, це не те, що ти думаєш, — лунає його голос. Голос хриплий, схвильований, але я бачу, як він стоїть у футболці, босий, з розкуйовдженим волоссям, і мені просто не вистачає повітря.

— А що я думаю, Денисе? Просвіти. — Голос ледь тремтить, але я тримаюся. Я мушу триматися.

— Вона… я не знаю, як вона це влаштувала. Я випив келих і… провал. Клянусь, я нічого не пам’ятаю. Я прокинувся — і вона була в ліжку.

— Ну так, дуже зручно. Дуже драматично. Дуже банально, — усміхаюся, але губи тремтять. Я дивлюсь прямо в його очі, а він — уперше, здається, не витримує мого погляду.

Я мовчки розвертаюся й іду. Не хочу чути жодних пояснень. Мені боляче. Мені соромно. І так бридко, що хочеться стерти весь цей вечір з пам’яті.

Ден нпздоганяє мене на півдорозі до моєї кімнати, а тоді відкриває перші-ліпші двері і затягує мене в приміщення. Це виявляється гардеробна.

— Почекай! Це не те, що ти думаєш!

Я розвертаюся різко, очі повні сліз, які я стримую з останніх сил.

— А що це, Денисе? Випадковий сеанс релаксу? Ти не міг принаймні… ну, я не знаю… не приводити її до себе в кімнату?

— Я нічого з нею не робив! Мене щось підмішали в келих. Я прокинувся і побачив її. Голу. І відразу вигнав. Не вигадуй!

— А я повинна вірити?

— Так. Бо це все влаштувала мама.

Його голос твердіє, очі блискають. Він теж злий, але стримується.

Між нами — кілька кроків. Але ці кроки зараз — наче прірва. Він робить крок ближче, але я відступаю.

— Кіро, — його голос вже м’якший, але очі — повні злості. Наче він злий не на мене, а на все це. На себе. — А взагалі в чому річ? Ти ревнуєш, як справжня дружина. Я ж тобі все пояснив, отже інцидент має бути вичерпано. Мама не знає про те, що між нами все по домовленості, от і робить такі пастки, щоб нас посварити. Чого ти ведешся?

Я розумію, що він каже все правильно. Але від того мені не легше. Це як бути викритою в чомусь ганебному. Хочеться і заплакати, і вимитися з милом від обурливих ревнощів, на які я не мала права.

— Бо ти сам пресуєш мене за Костю! Стежиш за мною, дивишся мій телефон…

— Не дивився я твій телефон, — заперечує він.

— Тоді як ти бачив, що Костя записаний “Коханий”? — одразу хмикаю.

— Він подзвонив, а телефон лежав на дивані і вітальні. Хто завгодно міг побачити.

— Я їду в лікарню, — кажу рівно. — В батька аналізи сьогодні. Я йому пообіцяла бути поруч.

— Кіро, не йди зараз… — він торкається моєї руки, але я рвучко відсмикую її.

— Тобі ж і так є з ким залишитися.

Він стискає щелепу, затискає кулак, намагається стриматися, але я вже виходжу з кімнати, з будинку, з усього цього абсурду. Мені просто треба туди, де ще є бодай краплина справжнього. Там, де я потрібна — не як роль у грі, не як зручна лялька, не як заручена за контрактом.

Я просто хочу бути дочкою свого батька.

Хочу дихати.

І не відчувати, як серце щемить від того, що навіть не мало значення. Бо це лише поцілунок. Лише гра. Лише договір.

Правда?

Тільки чомусь біль — справжній.