Глава 23. Ден

Її реакція за сніданком — ніби спалах у темряві. Ні, Кіра вже давно не виглядає як безпорадна провінціалка, яка тремтить під поглядами. Але зараз вона була розгублена. Від мого дотику. Від мене. І чорт забирай, мені це сподобалось.

Я бачив, як її пальці здригнулися, як очі різко метнулись убік, а потім — як вона змусила себе знову зібратися. Мені знайома ця боротьба. Бо я сам уже не можу думати ні про що, крім неї. Кіра наче оселилася в моїй голові — і кожен її рух, кожна риса, кожен погляд я вже впізнаю напам’ять.

І це… не за планом. Я не хотів стосунків. Та й вона — не з тих, хто кине все заради одноразового задоволення. Але саме тому все тільки цікавіше.

Хіба ні?

Було б легко, якби вона була однією з тих, хто сам лізе в ліжко, влаштовує сцени ревнощів, просить подарунків. Але Кіра інша. І це тільки більше розпалює. Я думаю — а якщо спробувати? Вона не здається з першого дотику. Але її зігріти — було б викликом. І перемогою.

Решта дня проходить в офісі. Документи, наради, кілька дзвінків. Ігор знову поводиться, як вуж у костюмі. Від його посмішок мене нудить, але я тримаю обличчя. Бо знаю — недовго залишилось. Скоро я остаточно приберу його з компанії. До біса його паскудний "союз" із матір’ю, до біса його жалісливі медичні довідки і погрози через юристів. Кінець близько.

А ось вдома мене чекає новий сюрприз.

Я заходжу до вітальні й завмираю. На дивані сидять усі троє: мама, Вероніка… і Кіра. Моя дівчинка, моя наречена — знову в оточенні отруйної атмосфери, яку я намагаюся уникати.

Погляд Кіри ковзає по мені і одразу ховається. Вона встає, чемно прощається і зникає вгору сходами. Я бачу її спину, бачу, як стиснулися плечі. Розумію, що її тут вже гарно понервували. Мама ніяк не вгамується. І чого лише прагне? Дограється. Заберу Кіру і поїдемо жити на цей рік деінде. Певно, вже дійсно слід подумати про цей варіант, бо тут спокою нам не буде.

І знову щось шкрябає в грудях. 

— Кіра дуже грубо вчинила, так рано пішла. Синку, хоч ти посидь з нами хвилинку. Вероніка хоче тебе спитати дещо про інвестиції… — мама буквально тягне мене за руку на диван. Дістали. Як же вони дістали! Хочу сказати, що Вероніка розуміється в інвестиціях, як я у космічному машинобудуванні, але змовчую. Бути грубим мені невигідно, її батько дійсно дуже впливовий, а я планую з ним співпрацювати.

— Слухаю тебе, — усміхаюся.

— Може, вип’ємо спершу? — Вероніка простягає мені келих. Усмішка в неї солодка, як сироп.

Мабуть, я мав відмовитись. Але з думками в тумані і напругою, що не спадає з моменту, як я побачив Кіру з Костею, я беру келих. Ковток… другий… все якось нечітко.

Щось не так.

Тіло наче налите свинцем, повіки важчають. Я щось коментую стосовно фінансів, але язик мене не слухається.

— Я… піду приляжу, — бурмочу.

— Звісно, Денчику, — шепоче вона й усміхається. Надто задоволено.

Далі — провал.

Прокидаюсь різко. Голова важка, у роті гіркий присмак. Лежу… голий. Біля мене — тепле тіло. Я повертаю голову.

Вероніка.

Без одягу. В моєму ліжку. На моєму плечі. Це такі інвестиції її цікавили?

— Що, чорт забирай, тут відбувається?! — скидаю її з себе.

— Денчику, не треба злитися… Усе вже сталося. Може, ти не пам’ятаєш, але…

— Геть! — ричу. — Забирайся звідси, поки я не втратив контроль!

Вона ображено закочує очі, але все ж тягнеться за своїм одягом. Я хапаю футболку, накидаю її, тягнуся за спіднім. Та не вірю, що в нас цієї ночі щось було! Точніше ні, впевнений, що не було! Але це ж треба, не полінувалася, роздягнула мене! Мегера!

— Щоб Кіра не побачила, — бурмоче вона з єхидною посмішкою. — Хоча… можливо, вже пізно.

Я рвучко відчиняю двері, проганяючи гадючку.

І в той самий момент на порозі — Кіра. Вона завмирає. Погляд — мов лезо. За її спиною — моя мати.

І ось тепер я точно знаю, що ця ніч — ще не найгірше, що може зі мною статися.