Глава 22. Кіра

Я тікаю. Просто тікаю, як злодійка серед ночі, що вкрала щось заборонене.

Серце гупає десь у горлі, а в грудях палає. Наче хтось роздмухав вогонь, і він тепер не дає дихати. Мої пальці все ще пам’ятають текстуру його піджака. А губи… Губи палають. Вони ще досі відчувають його дотик — гарячий, упевнений, жагучий.

Це був не просто поцілунок. Це була гроза. Блискавка, що розрізала мою реальність навпіл.

Я забігаю у свою кімнату й одразу зачиняю двері на ключ. Притуляюся до них спиною, повільно сповзаю додолу. Коліна тремтять. Від себе самої. Від бажання, що прийшло несподівано — сильне, нестримне, безжальне.

Мені ніколи ще не хотілося чоловіка так, як мені захотілося його в ту мить.

І справа не лише в зовнішності, не в тілі. А в тому, що він торкнувся чогось, про що я навіть не здогадувалась. Глибокого. Прихованого.

І так — я мала зізнатися собі: навіть коли була з Костею, навіть у найінтимніших моментах, я не відчувала такого сплеску, такої пульсації в тілі, як за той короткий, майже випадковий поцілунок із Деном. Це… страшно.

Телефон дзвонить. На екрані — Костя. Звичне ім’я, звичний дзвінок. А всередині — лише паніка. Відповісти? Я не зможу брехати голосом. А сказати правду — це зруйнувати все остаточно.

Я вимикаю телефон.

Зі стелі тече м’яке світло нічника. Я довго лежу у ліжку, дивлюся в стелю, але не можу заснути. Коли нарешті мені це вдається — сон накочує як хвиля.

І в ньому — ми. Я і Ден. Я у білій сукні. Він у смокінгу. Ми стоїмо в тій самій маленькій кав’ярні на набережній, але тепер — усе інше. Повсюди квіти, музика. Це — весілля. Наше.

А потім… він несе мене на руках у спальню. Весь сон просякнутий тілесністю — не вульгарною, а трепетною. Його руки на моїй спині, його дотики, його погляд. Ми наче розчиняємося одне в одному. Уперше в житті я відчуваю себе бажаною не тільки тілом, а й душею.

Я прокидаюся вся вогка. Від снів. Від емоцій. Від себе.

Що зі мною відбувається?

І головне — як мені це зупинити?..

Прокидаюся з відчуттям, ніби за мною спостерігали всю ніч. Ніби думки не давали спокою не лише мені. Ніби цей сон… був справжнім.

Я довго лежу з розплющеними очима, намагаючись прийти до тями. Сон залишив по собі післясмак — солодкий і пекучий водночас. Він ще довго крутиться у мене в голові, навіть коли я встаю, приймаю душ і натягую найстриманіше вбрання, яке тільки можу знайти. Все, щоб ніхто не запідозрив, що я горю зсередини.

За сніданком уже всі в зборі. Дід Анатолій сьогодні в доброму гуморі, розповідає щось Стасу. Пані Лілія з ідеальною зачіскою і ще більш ідеальною посмішкою вже встигла зробити кілька компліментів собі. Ден сидить поруч. Його погляд ковзає по мені. Я опускаю очі в тарілку.

"Ти зібрана. Ти нічого не відчуваєш. Учора нічого не було", — повторюю як мантру. Але це брехня.

Його коліна ненароком торкаються моїх. Я здригаюся.

Він пересуває чашку, і його пальці випадково накривають мої. І це… просто мить. Але ніби током б’є. Я мимоволі відсмикую руку.

— Все гаразд? — спокійно питає Ден, але в куточках його вуст — ледь помітна тінь посмішки.

Я киваю і змушую себе зобразити байдужість. Але не встигаю навіть ковтнути каву, як звучить той самий голос — з холодною ноткою цукрової отрути.

— Ох, яка ніжність за ранковим столом, — прокоментувала пані Лілія. — Я вже подумала, що Кіра сахнулася, бо її обпекло. Та мабуть, то просто така реакція… на чоловічу увагу. Невже не звикла?

Я підводжу погляд. Вона дивиться на мене з тією ж посмішкою, з якою акула, мабуть, дивиться на поранену рибку.

— Просто не очікувала, — кажу рівно. — Я думала, в нас сніданок, а не фехтування руками.

— Ну звісно, — зітхає Лілія. — Сільська скромність — така чарівна річ. Сподіваюся, вона протримається хоча б до весілля.

Ден відкладає чашку.

— Мамо…

— Що, Денчику? Я ж просто спостерігаю. У тебе завжди був хороший смак. Але тепер… цікаво спостерігати за його еволюцією.

— Дай Кірі спокій! Ми ще не поговорили про те, що ти наказала її візажисту й перукарю перед святом напередодні! — голос Дена звучить, мов грім, пані Лілія хмикає.

Я глибоко вдихаю й опускаю очі. Що ж, вистава триває. А з кожним новим дотиком, новим поглядом — все важче розрізнити, що в ній правда, а що — гра.