Глава 21. Ден

Я не мав туди йти. Знав, що це буде помилкою. Що замість підтримки отримаю чергову порцію гіркоти. Але, чорт забирай, я просто хотів бути поруч.

А тепер це сидить у мені, як скалка. Їхня близькість. Їхні однакові кавові стаканчики. Її усмішка, така втомлена — і водночас… довірлива. До нього.

До того, хто був у неї в квартирі посеред ночі.

Скільки б не повторював собі, що це — не моє діло, щелепа напружується, а кров стугонить у вухах.

— Знайди мені все про нього, — кажу вдень Роману, своєму асистенту. — Про того, з ким Кіра бачиться час від часу. Ім’я Костянтин. Прізвища не знаю. Чим займається, з ким спілкується, що у нього за минуле. Все до останньої деталі.

— Уже працюю, — коротко відповідає він.

Я киваю й ховаюся в роботі, як у броню. Папери, зустрічі, мейли. Холодне світло монітора допомагає відгородитися від усіх зайвих думок.

Але не від її обличчя.

Кіра. Вона крутиться в голові, з’являється в погляді випадкових жінок, на смугастій тіні під ліхтарем, навіть у чашці недопитої кави.

Ті її очі… коли я сказав «це не твоя справа». Чорт. Занадто грубо. Але інакше я не вмів. Не хотів, щоб вона лізла в те, що болить досі.

І от я сиджу в своєму кабінеті, коли хтось стукає у двері. Повільно. Без поспіху.

— Зайдіть, — кидаю, не відриваючи погляду від екрана.

Вона.

Стоїть у дверях, така звична — і зовсім інша. Очі втомлені, але світяться. Волосся зібране, одяг простий, але в цьому є щось… справжнє.

— Я… лише на хвилинку, — каже вона.

— Щось сталося?

— Навпаки. Я прийшла сказати… що все добре. Операція пройшла успішно.

Я мовчки киваю. Легкий камінь з душі падає. Дід не пробачив би мені, якби я залишив її наодинці в такий день.

— Дуже радий це чути, — усміхаюся.

— Дякую за квіти. І за те, що прийшов. Це… багато значить.

Я підводжуся з-за столу. Вона завмирає, коли я наближаюся. Я бачу, як вона намагається щось сказати, але губи злегка тремтять.

— Я ще хотіла сказати… — її голос затихає. — На час нашого… всього цього… з Костею ми просто друзі. Я поставила крапку. Тож не переживай, імідж не буде зіпсовано.

Я мовчу. Вона чекає, але я не відповідаю — просто вдивляюся в неї. В тій її щирості, в напівусмішці, яку вона намагається витиснути.

І раптом щось зсередини зриває гальма.

— А я переживаю не лише через імідж…

Я більше не думаю. Просто рухаюся до неї, притягнутий чимось глибшим за логіку.

Моя долоня знаходить її щоку — ніжну, теплу, з ледь вловимим запахом її парфуму, такого ж, як на тій вечірці. Його аромат — солодкий і терпкий — відразу вдаряє в пам’ять, змиваючи всі розрахунки, договори, захисти. Відчуваю, як її шкіра трохи здригається під пальцями, але вона не відступає. Її очі — широко розплющені, дихання зривається з губ.

І я більше не стримуюся.

Мої губи знаходять її — і на мить світ зупиняється. Жодних камер, жодного Філіпова, жодних обов’язків перед дідом. Є лише вона — і її м’який вдих, що тоне в нашому зіткненні.

Поцілунок виходить глибший, ніж я очікував. Гарячий. Зворушливий. І водночас — навдивовижу правильний. Її смак п’янить. Солодкуватий, із відтінком щойно завареного чаю. Я не просто торкаюся її — я наче вивчаю її заново. Повільно, жадібно, відчайдушно.

Її руки спершу завмирають, але за мить стискають мій піджак, ніби шукаючи точку опори. Її тіло подається вперед, ближче до мого — і це пускає електрику по всьому хребту. Я не можу зупинитися. Цей поцілунок — як вибух: нарешті, після стількох недомовок, після ночей думок про неї, після тої ванни, де я бачив її зовсім беззахисною.

Я впиваюся в неї всім — розумом, тілом, бажанням.

А потім вона обережно відстороняється. Її очі блищать. Губи злегка припухлі від поцілунку, дихання збите.

— Ден… — шепоче вона. Голос захриплий.

— Я знаю. — Я вдивляюсь у її очі. — Це теж не входило в договір. Але… я більше не хочу гратися в правила, Кіро.

Її подих — частий. Вона ще не відповідає. Але я знаю — ми обидва щойно перетнули лінію. І назад дороги нема.

— Це помилка! Більше не смій… Не можна… — вона задкує від мене, та врешті повертається і тікає.

Чорт. Я знову все зіпсував.