Глава 20. Кіра

Я виходжу з дому швидко, майже не відчуваючи ґрунту під ногами. Усередині все ще кипить після ранкового діалогу з Деном. Його питання, тон, цей зневажливий погляд… наче я зробила щось жахливе, а не просто залишила телефон на дивані. І що, якби там дійсно був "коханий"? Він сам що — святий? 

Машина мчить знайомим маршрутом. Лікарня вже давно стала другим домом. Мені трохи легше від того, що сьогодні — той день. І водночас страшно до запаморочення.

Телефон знову дзвонить. Ім’я на екрані мигтить знайоме — «Коханий».

— Блін, — бурмочу під ніс і відразу ж відкриваю контакти. — Ну якого біса я не перейменувала тебе раніше?

Пальці швидко друкують: «Костя». Просто і нейтрально.

— Алло? — кажу я, відповідаючи на дзвінок.

— Кіро, — його голос м’який. Той самий, що колись мене заспокоював, а тепер… викликає тільки плутанину. — Привіт. Я думав про останню розмову. Ти маєш рацію. Все було неправильно. Але я не хочу тебе втратити.

— Костю… Давай не зараз. В тата сьогодні операція. Я їду в лікарню.

— Я приїду. Хочу бути поруч. Якщо не проти, — одразу ж каже він.

Я видихаю.

— Не проти. Мені справді не завадить підтримка.

Мовчимо кілька секунд, а тоді прощаємося. І я знову дивлюся у вікно.

Коли приїжджаю, в реєстратурі мене вже знають. Я піднімаюсь на поверх, де проходить підготовка до операції. Батька забирають в операційну. Його обличчя змарніле, але він намагається усміхнутись. Я стискаю його руку.

— Все буде добре, татку, — кажу впевнено, хоч сама ледве стою.

Він киває. І мені хочеться вірити, що це правда.

Костя вже чекає в коридорі. Сидить на лавці, тримає каву в двох стаканчиках.

— О, ти вже тут, — усміхаюсь я натягнуто, сідаючи поряд.

— Тримай, — подає він один стакан. — Цукру три. Як любиш.

— Дякую, — кажу тихо, відчуваючи, як щось тепле пробігає всередині. Він все ще пам’ятає дрібниці. Це приємно.

Ми мовчимо. Час тече повільно, як густий мед. За дверима ховається найважливіша операція в житті мого батька. А я просто сиджу, дивлюсь у порожнечу і намагаюсь не зірватися.

І тут відчиняються двері.

Я піднімаю очі — і серце падає кудись у живіт.

Ден.

Він стоїть, як завжди впевнений, із великим букетом білих лілій у руках. Його очі — різкі. Гострі. І в ту ж мить ковзають з мене на Костю, що сидить поруч. Занадто близько.

— Я подумав, що тобі може бути потрібна підтримка, — каже він, ступаючи вперед.

— Вона вже має підтримку, — голос Кості звучить спокійно, але з металевою нотою.

— Дякую, що прийшов, — я підіймаюсь. — Але все добре.

— Ні, не добре, — коротко кидає Ден, не зводячи погляду з Кості. — Не тоді, коли твій "коханий" тут. У лікарні. З тобою. Де вас можуть побачити.

— Денисе, досить! — я підвищую голос. Люди обертаються. Я опускаю очі, стискаю кулаки. — Тут не місце для цього. Мій тато зараз на операційному столі, і я прошу… не робити з мого життя ще одну арену. Тут нема папараці. Костя просто прийшов підтримати.

Тимчук пильно дивиться на мене. Напружено видихає, підходить ближче і кладе букет на лавку.

— Я залишу квіти. Якщо що — телефонуй, — каже вже тихіше, але все ще скрушно.

Я киваю. Він кидає ще один погляд на Костю. Зовсім інший — ледь не ворожий. А тоді розвертається і йде, не оглядаючись.

Я залишаюся між двох вогнів. І розумію, що мій день щойно став ще важчим. Але як би там не було моє серце обливається приємною патокою, коли беру букет в руки. Він прийшов. Йому не всеодно.

Сьогодні ввечері я маю подякувати йому і пояснити, що Костя — не загроза нашій домовленості. Я все тримаю під контролем. Тож він може не хвилюватися.