Глава 19. Ден

Ніч. Нарешті тиша.

Сиджу у своєму кабінеті вдома, з келихом віскі, і не можу змусити себе повернутись у спальню. Після кав’ярні все пішло шкереберть. І так, я міг би вибачитися. Сказати Кірі, що зрозумів, що перегнув. Але не зроблю цього. Бо не хочу давати їй хибних сигналів.

Я не маю на це права.

Вона… вона надто світла. Надто справжня. Занадто жива для мого розбитого світу.

Інна знищила щось у мені. Не відразу. Повільно. М’яко, із посмішкою на вустах. Як отрута, розчинена в солодкому вині. Зрадою, яка прийшла не зовні, а зсередини. І коли я нарешті це побачив — уже було пізно. З мене тоді зняли не просто маску — здерли шкіру. Я вижив, але залишився напівмертвим. І я поклявся: більше ніколи. Ні серйозних стосунків, ні довіри. Ні відкритих ран.

А зараз… ця дівчина. З її голосом, який дзвенить, коли вона захищається. З її характером, запахом парфумів, з її спокійною силою. Я не повинен був водити її в ту кав’ярню. Не повинен був бачити, як вона загортається в мій піджак. І вже точно не мав права злитися, коли вона запитала про Інну. Це не її провина.

Але я відштовхнув її. Навмисно. Бо якщо ми підемо далі — повернення не буде.

Хай краще залишається формальність. Договір. Бізнес. І вистава для ЗМІ.

Але навіть із такими переконаннями в голові я довго не можу заснути. І коли все ж засинаю — сон поглинає мене несподівано.

Я стою на тому самому березі, де востаннє бачив Інну. Захід сонця, вітер з моря, її силует — знайомий до болю. Уві сні я знаю, що це вона. Все виглядає так, як було тоді. Мені холодно, пальці стиснуті в кулаки. Я знову хочу сказати їй усе, що не встиг. Знову прожити той біль — тільки цього разу, можливо, по-іншому.

Але коли вона обертається — це не Інна.

Це Кіра.

Її очі — здивовані, великі, трохи сумні. Вона щось каже, але я не чую слів — тільки серцебиття. Гучне, нав’язливе, пульсуюче. Мої ноги самі йдуть до неї. Мої руки тягнуться.

Я беру її за обличчя, нахиляюся… і цілую.

Не ніжно. Пристрасно. Вимогливо. Як чоловік, який роками не дозволяв собі відчувати. Вона не пручається. Навпаки — відповідає. Її пальці у моєму волоссі. Її дихання змішується з моїм.

Це — не поцілунок, це — катарсис.

А потім я прокидаюся. Мої губи ще горять. Я вдихаю різко. Сідаю на ліжку, обличчя в долонях.

Чорт.

Кіра.

Я повинен забути цей сон. Я мушу.

Але знаю вже зараз — не зможу.

Ранок застає мене в змішаних почуттях, які я дуже стараюся ігнорувати. 

Спершу займаюся на тренажері, що стоїть в моїй спальні. Фізичними вправами звільняю розум від непроханих думок. Потім приймаю душ, вдягаюся і виходжу в хол. Вона вже тут. Стоїть біля вікна спиною до мене, світло пробивається крізь тонкі штори, огортає її постать теплим сяйвом, і я… знову бачу той сон. Її губи. Її очі. Її дотик.

Моє тіло пам’ятає, як вона притискалася до мене уві сні. Мозок наказує забути — але тіло не слухається. В голові крутиться тільки одне: як це буде — поцілувати її насправді. Торкнутись не сну, а дійсності. Подивитися їй в очі, схопити за талію і притягти ближче…

Вона повертається до мене. У її погляді — холод.

— Доброго ранку, — кидає коротко і проходить повз мене, ніби я звичайний вазон біля дверей. Жодного сліду вечора, жодного натяку на ніжність. Тільки ввічливість — суха, мов крихкий лід.

— Ти кудись поспішаєш? — питаю, намагаючись приховати, як у мені все напружилося.

— Сьогодні операція у тата, — відповідає вона. — Я буду в лікарні. Більшу частину дня.

— Розумію, — киваю, але вона вже відвертається.

Йде до сумки, щось шукає. Я стою нерухомо, бо боюся, що якщо скажу ще щось — знову втягну її у конфлікт. А вона не потребує цього зараз. У неї свої битви. Важливіші.

І вже коли вона проходить до коридору, я чую дзвінок. Не мій.

Повертаю голову. Її телефон лежить на дивані. Екран світиться красномовним: "Коханий".

У повітрі щось клацає. Я відчуваю, як у мені прокидається звір.

— Кіро! — голос лунає гучніше, ніж я очікував. Вона повертається з коридору.

— Що?

Я показую на телефон.

— Це хто? "Коханий"?

На мить її очі округлюються. Потім вона підходить, бере телефон і, навіть не подивившись, кладе в сумку.

— Це не твоя справа, — відповідає різко. І знову — той лід.

— Вибач? — я роблю крок ближче. — У нас, здається, договір. І я вже мовчу про шлюб, про пресу, про всю цю виставу. Якщо в тебе є "коханий" — я маю знати.

Вона затримує погляд на мені. Її щелепа напружена, брови трохи зведені, але голос залишається рівним:

— Я виконую свою частину угоди. Я здала тобі своє тіло, яке буде супроводжувати тебе на всіх заходах. Серце в оренду не здавала. Особисте — залишається особистим. А тепер дозволь — я поспішаю.

Вона повертається і йде. Її постать зникає за дверима.

А я залишаюсь стояти посеред холу. Мій кулак мимоволі стискається.

"Коханий".

У голові пульсує гнів. І ревність. А ще — як не дивно — цікавість. В кого вона закохана? Кому належить її серце? Я маю дізнатися це і що швидше, то краще. Бо це вже пряма загроза всієї гри і моєму спокою теж.