Глава 18. Кіра

— Кіра, прошу, довірся мені. Ще трохи вечора — тільки для нас, — каже він, коли машина звернула з головної дороги вбік, до темнішої вулички, освітленої лише жовтими ліхтарями.

— Мені би додому, — пробую ще раз, хоч звучить це не надто переконливо. В душі мені теж не хочеться, щоб вечір закінчувався. Але й нових «сюрпризів» я теж боюся.

— Я знаю одне місце. Там тихо. Без камер. І з кавою, яку ти точно запам’ятаєш, — відповідає Ден, не дивлячись на мене, лише легка усмішка торкається його губ.

Машина зупиняється, і я розумію, що в сукні вже не почуваюся вільно — одна бретелька обірвана, тканина важко тримається. Я зітхаю, обережно спускаю верх сукні, перетворюючи її на спідницю. Зверху накидаю його піджак. Занадто великий, пахне ним — деревиною, чимось мужнім і трохи небезпечним. Почуваюся в ньому, як у коконі, в безпеці.

— Ідеально, — кидає Ден, оцінюючи мій новий вигляд, коли ми йдемо до будівлі, перед якою зупинилося наше авто. — Майже як із обкладинки журналу. Незалежна й трохи шалена.

— Шалена — ключове слово, — бурчу, але теж усміхаюся. — З тобою завжди якесь божевілля.

— І тобі це подобається, — відповідає Ден і відчиняє переді мною двері невеликої кав’ярні з дерев’яною вивіскою і сірими шторами. Всередині — світло тепло-жовте, стіни з каменю, запах кориці й шоколаду.

Кав’ярня — маленька, затишна, зі світлом теплого кольору і стінами з каменю. Всередині — лише пара столиків і аромат кориці з шоколадом. Це місце, здається, створене для тиші й щирих розмов.

Ми сідаємо за столик біля вікна. Я обережно витягаю руки з рукавів піджака, але залишаю його на плечах. Ден замовляє гарячий шоколад з маршмелоу, мені — чай з бергамотом і шматочок лимонного тарту.

— Знаєш, я не думала, що ти взагалі ходиш по таких місцях, — кажу, дивлячись на нього з-під вій. — Думала, всі твої вечері — це щось на рівні "бізнес-зустріч на 34 поверсі ресторану з панорамним видом".

— Іноді я просто людина, — знизує плечима. — А це місце… ну, сюди я тікаю, коли хочеться тиші. І дуже обираю, з ким тікати.

Я на мить мовчу, вловлюючи підтекст. І не знаю, що сказати, але він першим порушує тишу.

— А ти… парфуми. Ти ж казала, що робиш їх сама?

Я киваю, радіючи, що він пам’ятає.

— Так. Це хобі. Хоча іноді приносить прибуток. Але для мене — це як алхімія. Вловити запах миті, перетворити емоцію на аромат. Тиша — це лаванда. Радість — цитрус. Спогади — щось деревне, гірке…

— А я? — перебиває м’яко, схиляючись трохи вперед. — Який я аромат?

Я дивлюся на нього. Його очі теплі, і раптом усе — і кава, і тиша, і навіть ніч за вікном — зникає. Лишається тільки він.

— Дуб, шкіра… трохи чорного перцю. І щось… заборонене.

Він сміється, але голос низький, майже хрипкий. Я знаю, він зрозумів. І мені від цього трохи ніяково.

Саме в цей момент двері кав’ярні відчиняються, і всередину заходить усміхнений хлопець у світлій футболці й фартусі. Він одразу впізнає Дена.

— Денисе! Невже ти?! — гукає він із щирою радістю. — Я думав, ти навіки втік з цього міста.

— Де там, Ілле, — Ден усміхається, але очі його залишаються напруженими. — Бачиш, повернувся. І не сам.

— То це вона? — Ілля киває на мене. — Та сама?

Я не встигає нічого сказати, як Ден відповідає:

— Це Кіра. Моя наречена. Кіро, це мій друг і власник цього закладу Ілля.

У хлопця навіть брови підстрибують.

— Наречена? Чекай-чекай… Ти ж казав, що після Інни — ніколи, чувак. Ти ж тоді… ну…

Наступає тиша. Я відчуваю, як щось змінюється в повітрі. Наче невидимий лід прокладається між нами.

— Хто така Інна? — тихо питаю, вже відчуваючи, що відповідь мені не сподобається.

Ден повертається до мене. Його обличчя змінюється. Усі м’які риси зникають. Він стає твердим, мов камінь.

— Це не твоя справа, — каже він чітко, холодно.

Мов удар. Я кліпаю, силкуючись не видати своїх емоцій, але груди стискає. Мене ніхто не принижував словами. Просто… тим, як різко і безжально він відгородився.

— Розумію, — шепочу я й відсуваю чашку. — Я б хотіла поїхати.

Він мовчки дивиться на мене. Мить. Друга.

— Добре. Я заплачу й поїдемо, — нарешті каже, але його голос знову сухий, без жодної нотки тієї теплоти, яка була раніше.

Ще дві хвилини хлопці перемовляються, але я не зважаю на те. Більше не слухаю їх розмов. Це ж уже не моя справа.

На зворотному шляху ми мовчимо. Я дивлюся у вікно, де миготять вогні нічного міста, і прокручую в голові той короткий діалог.

Хто така Інна? Чому він так різко зреагував? І чому це мене так боляче зачепило?

Я ж мала б бути просто героїнею за контрактом. Не нареченою по-справжньому. Не ревнувати. Не ображатися.

Але я ображалася. І — так — ревнувала.

Бо, здається, вперше за довгий час я хотіла, щоб мене бачили. Справжню. І щоб зі мною говорили… по-справжньому. Хоча б на таку елементарну повагу я, як мені здавалося, заслужила. Але, певно, пан Тимчук думає інакше.