Глава 16. Кіра

День починається безтурботно. Я б навіть сказала — приємно.

Ми з Деном зустрічаємося з розпорядницею весілля — вона виявляється милою, уважною жінкою з бездоганним смаком і міцними нервами. Не знаю, скільки платять весільним організаторам, але точно недостатньо.

Ми оглядаємо три майданчики. Перший здається нам надто пафосним, другий — тісним, третій — ідеальним. Панорамні вікна, просторий двір, зал із живою акустикою, а ще — віддаленість від шуму міста. Ден мовчки кивнув, і я зрозуміла — обрано.

— Я думала, ти доручиш усе весільній агентці, — кажу я, коли ми дегустуємо зразки кухні та роздивляємось макети торта.

— Я звик контролювати все, — відповідає він просто. — У моєму житті надто багато людей хотіли «допомогти» за моїм рахунком. Я їм більше не довіряю.

— І навіть весільний торт має відповідати твоїм стандартам? — жартую я, але в його очах з’являється тінь спогаду.

— Особливо торт, — відповідає він.

Ми сміємось, але десь у мені ворушиться думка: що ж це за минуле в нього таке, якщо навіть десерти мають проходити перевірку на лояльність?

До вечора ми встигаємо все — музику, меню, квіти, освітлення. Ден щось постійно уточнює, уточнює, уточнює. Він наче машина, яка відмовляється працювати в автоматичному режимі. І водночас… це вражає. Він не просто платить — він бере участь.

Коли розходимося, він іде в офіс, а я — додому. Мене мають готувати до вечірки його друзів стилісти — зачіска, макіяж, плаття. Все під ключ, як домовлялися. Майстри приїжджають вчасно, поводяться ввічливо, але щось у їхніх посмішках не дає мені спокою.

— Пані Лілія попросила зробити класичну укладку, — каже перукарка, натякаючи, що суперечити — не варіант. — Щось стримане, доречне для урочистої події.

Я довіряю. Мовчу, навіть коли відчуваю, як туго затягують шпильки, як витягують окремі пасма, якісь локони на скронях. Потім — макіяж. Тон, як маска. Очі — яскраво, важко. Губи — надто червоно.

Коли нарешті дивлюсь на себе в дзеркалі — завмираю.

 Переді мною не я. Я — дешевий лялькоподібний експонат, якого виставили на посміховисько. Волосся витягнуте й залите лаком, як шолом. Обличчя — театральне. Смішне.

Мене нудить.

І саме в цей момент приходить Ден.

— Кіро?.. — його голос обривається. Він окидає мене поглядом. У його очах — справжній шок. Потім — спалах злості. — Хто це зробив?

— Вони, — кажу я, ледь стримуючи себе, щоб не заплакати. — Це мали бути професіонали.

— Ви знущаєтесь? — обертається він до них. Голос тихий, але в ньому така крижана лють, що двоє "стилістів" буквально відступають до дверей. — Збирайте речі. Ви не отримаєте ні копійки. Хто вам наказав таке зробити?

Він підлітає до перукарки і навіть я кидаюся до нього, бо уявляю, що він зараз і її втисне в стіну, як колись Філіпова.

— Нам наказали, пробачте, — м’яко відповідає візажистка, хвилюючись за напарницю, а може й за себе.

— Я здогадався, хто. — Його щелепа ходить. — Зникніть звідси.

Вони втікають.

— Мама ніяк не вгомониться! Доведеться з нею поговорити по-іншому, — лютує він.

Я стою нерухомо. У дзеркалі — фарс. На шкірі — відчуття бруду. В душі — образа.

— Я піду в душ, — кажу твердо. — Це треба змити.

Він мовчить, але я бачу, як важко йому стриматись. Я вже в дверях, коли додаю:

— Не сварись із нею. Це буде перемога для пані Лілії. А я не дам їй такого задоволення.

Душ змиває все — не лише грим, а й тривогу. Я довго стою під гарячими струменями води, а потім, закутавшись у рушник, просто дивлюсь на себе. Без маски. Без прикрас. Справжня.

— Їдь сам, — кажу я Дену, коли виходжу. — Я під’їду за двадцять хвилин. Хай хоч я одна запізнюся, а не обоє. Це твій світ і твоя поява вчасно важлива. Я не втечу, не бійся.

Він киває, але не йде одразу. Його очі ковзають по мені, ніби він бачить мене по-новому.

І, здається, не хоче відводити погляду.

Розчісую волосся. Легко підводжу очі. Трохи блиску на губи. Сукня — біла, бездоганна, шовкова. Вона виглядає як друга шкіра — легка, витончена. Я вдихаю глибше.

— Неймовірна… — на виходу зустрічаю Анатолія Михайловича. Він схвально мені киває і показує великий палець. Я всміхаюся. Не впевнена щодо свого образу, але часу більше немає.

Охоронець Андрій відвозить мене до ресторану. У залі вже людно, коли я заходжу.

Фотографи. Світло. Музика.

І тоді я бачу його — Ден стоїть біля арки, озирається… і нарешті ловить мій погляд.

Світ завмирає.

Він більше не блимає, не дихає. Просто дивиться.

У його очах — гордість. Подив. І щось ще…

Небезпечне. Живе. Він йде навпроти. І я йду до нього — повільно, впевнено, без страху. Бо вперше за ці дні відчуваю: моя роль не зіграна. Вона — справжня. Я — наречена.