Глава 15. Ден

Я довго стою під душем, поки гаряча вода змиває з мене втому, злість, збентеження… але не її.

Не Кіру.

Картина не йде з голови: як вона лежала у ванні, сховавшись у піну, з напівзаплющеними очима, в навушниках… така беззахисна, відсторонена від реальності. І така до чорта красива.

Я ж зайшов туди з тривогою. Серйозно подумав, що їй стало зле. Вона не відповідала, не реагувала. І серце тоді стиснулось — холодно, боляче, по-справжньому. А вже за мить я лежав поруч із нею у ванні, весь мокрий, ошелешений, збентежений і… зачарований.

Так, зачарований.

Це слово пасує. На жаль.

Я повертаюся до свого кабінету. В усьому домі вже тихо, слуги розійшлися, мама зникла десь у своїх кімнатах, Стас, певно, зависає в телефоні. Але я не знаходжу спокою.

Сідаю в шкіряне крісло й наливаю собі трохи бурбону. Не щоб пити. Просто щоб тримати в руках склянку — і не думати про її вологу шкіру, пінисту воду, що спадала з плечей, очі, розгублені й серйозні водночас.

Чорт.

Я бачив сотні жінок. Але ще жодна не з'являлась у моїй голові з такою силою. Так швидко. Так небезпечно.

А ще — сьогодні слуга проговорився, що “пані Лілія мала "розмову" з Кірою перед обідом”. Не уточнив, що саме, але я досить добре знаю свою матір. Можу здогадатися, що там було. Кіра ж поводилася за обідом стримано, гідно. Не зірвалася, не піддалась на провокацію, не впала в істерику.

І от що цікаво — це в ній мені імпонує.

Вогонь. Витримка.

У неї є хребет. Є характер.

Вона не грає роль слухняної, і водночас не перетворює все на драму.

І я це поважаю.

А тепер, коли я ще й побачив, що ховається під її сукнями…

Тепер у мене нова проблема.

Бо з кожною годиною мені все більше хочеться дізнатися її справжню. Без договору, без угод, без контролю.

Хто вона, Кіра Олійник?

І чому її дотик лишає слід на шкірі ще довше, ніж поцілунок інших?

Я поклав склянку. Вмикаю світло, беру телефон. І… відкриваю її профіль. Без лайків, без реакцій. Просто дивлюся.

Це не нормально.

Але вже, здається, пізно це зупиняти.

Я прокидаюся рано. Надто рано.

Хоч тіло й втомлене після вчорашнього, розум не дає спокою.

Увесь час перед очима її обличчя. Те, як вона здригнулась, коли я торкнувся її плеча у ванні. І як потім мовчки, з вогнем в очах, дивилася на мене, прикриваючись рушником, мов щитом.

 Ні звинувачень, ні вибачень — суцільна гідність.

Це вже стає звичкою — пити ранкову каву в кухні, до того, як слуги оживлять будинок. Я люблю цю тишу. Люблю контролювати простір навколо.

Та цього разу — не я контролював момент.

— Ой! — її голос, живий і трохи хриплий від сну, долинає з-за дверей. Я повертаюся — і завмираю.

Кіра. У світлому домашньому халаті, недбало зав’язаному на поясі. Волосся трохи розтріпане, на обличчі — слід від подушки. І вона така… жива. Не нафарбована. Не зібрана. Не "рольова модель". Просто вона. Справжня.

— Я… думала, ще нікого нема, — бурмоче вона, а потім додає: — Доброго ранку.

— Доброго, — кажу я, поклавши чашку. — Кава?

— Було б чудово.

Я готую другу порцію. Вона сідає навпроти. У кімнаті тиша. Але вона не важка — навпаки, тепла. Ніби ми обоє відчуваємо, що щось змінилося, але ще не вирішили, говорити про це чи ні.

— Я… про вчора, — нарешті каже вона, не дивлячись мені в очі. — Вибач, що… відреагувала так. Я просто злякалася. Не чекала тебе. І вода…

— Тобі не треба вибачатися, — перебиваю я. — Я мав постукати. І не лізти, як якийсь рятувальник.

Вона усміхається. Легко, коротко. Але щиро.

— Рятувальник із краваткою, — знизує плечима.

— І з дуже поганим рефлексом тримати рівновагу на мокрій плитці, — додаю я.

Ми сміємося. Вперше — легко. Без шпильок. Без контракту між нами.

— Ти в порядку? — питаю м’яко. — Після всього. Мама, важкий день, вечір, ванна...

— Я не розвалююся при першій нагоді, — відповідає вона серйозніше. — Але дякую, що питаєш.

Я знову дивлюся на неї. І ловлю себе на думці, що хочу сидіти отак ще годину. Просто дивитися. Говорити. Бачити, як вона поправляє пасмо волосся за вухо, як гріє руки до чашки, як підтискає ноги на стільці, ніби вдома.

— Сьогодні в нас буде важкий день, — кажу. — Вчора я зайшов, щоб попередити. Телефонувала розпорядника весілля. Маємо перевірити локацію, кухню, оркестр, а ще на вечір запланована вечірка, на якій маємо з’явитися, як пара, вперше. Готова?

— Як ніколи, — каже вона, піднімаючи чашку, — але дай мені ще п’ять хвилин цієї кавової ідилії.

— Домовились.

Я не кажу їй, що вже давно не мав таких п’яти хвилин сам.

 Що ці п’ять хвилин з нею — найзатишніше, що я відчував за багато місяців.

Що, здається, це більше, ніж просто «спільна стратегія».

Це початок чогось значно… небезпечнішого.