Глава 14. Кіра

Я ніколи не думала, що подача заяви на шлюб може бути настільки… напруженою. Все навколо відбувається занадто швидко. Надто голосно. Надто публічно. І ще ці погляди. Люди в ресторані. Люди в РАЦСі. Фотограф, який "випадково" опинився поруч. Шпигун… І я не встигаю за всім цим. Не встигаю за Деном.

Він керує цим шоу так впевнено, ніби вже сто разів грав головну роль. А я… я відчуваю себе гостею у власному житті.

До вечора в голові гуде так, ніби хтось поставив там мотор. Хочеться тиші. Приватності. Чогось простого, теплого. Без людей. Без камер. Без документів і підписів.

Тому, як тільки повертаюсь у свою кімнату, одразу вирішую прийняти гарячу ванну з піною. Напустила води з сіллю лаванди, кинула бомбочку, увімкнула заспокійливу інструменталку в навушниках і занурилася з головою в цю маленьку ілюзію спокою.

Очі поволі заплющуються. Нарешті все всередині трохи вщухає.

І саме тоді це стається.

Спершу я не чую нічого. Навушники відрізають мене від зовнішнього світу. Але щось… щось змушує мене трохи ворухнутися. Мимоволі. Вода бринить по шкірі, пар обволікає обличчя. І в ту мить сильна рука торкається мого плеча.

Я зриваюся, з серцем у горлі, і б’ю рукою по всьому, що навколо. Вода розхлюпується. Піна летить вгору.

— Що за чорт?! — кричу і вириваю навушники з вух.

— Тихо! Це я! — крізь шум чую знайомий голос. Ден. 

— Ти з глузду з’їхав?! — б’ю його по грудях, а він, здається, навіть не встигає відповісти.

Я тягнуся до рушника, зводжуся різко, сама не знаю нащо, просто панікую, а він хапає мене, бо, очевидно, боїться, що впаду.

Але саме це і стається.

Мої ноги зісковзують з гладенького дна ванни, його рука не втримує мене, він сам спотикається на мокрій підлозі — і наступної миті ми обидвоє з гучним плюхом падаємо у ванну.

Я зверху. Він знизу. Вода розлітається по всій ванній кімнаті.

Ми обидвоє завмираємо. Вода капає зі стелі, мильні бульбашки повільно осідають. Наші обличчя на відстані кількох сантиметрів. Його очі — розширені, губи злегка прочинені. Мокра сорочка липне до його грудей і до них же зараз липну я своїм бюстом. Моє серце… здається, злетіло кудись у саме небо.

— Ти не міг почекати?! — я б'ю його долонею по плечу, намагаючись прикрити груди піною. 

— Я подумав, що тобі зле! Ти не відповідала, сиділа мов нежива! — вигукує він. — Я ж постукав!

— Ти міг... почекати!

— Кіро, ти лежала без руху! Я подумав… чорт, я злякався! — хрипко каже він. І дивиться так… магнетично.

— А ти думав, що я втопилася в піні?

— Так, якщо коротко.

Ми мовчимо ще мить. Я розумію, що досі сиджу на ньому, а він мене не відпускає. І моє тіло — лише частково прикрите пухнастими хмаринками піни. Його рука ще тримає мене за талію. Дихання гаряче. Дуже гаряче. І я вже відчуваю те, що не маю відчувати. Все це просто через пікантність ситуації і відсутність сексу довгий час. Тільки й того. Зовсім не тому, що Ден як чоловік до біса привабливий і починає мені подобатися. Звісно ж ні.

— Вийди, — нарешті шепочу я.

— Ага, — бурмоче він. — Тільки спершу… дай мені встати.

— Добре.

— Але для цього — тобі треба з мене злізти.

— Закрий очі! 

— Закрив, — усміхається він.

Моє обличчя червоніє. Я схоплююсь, вискакую з ванни і, ховаючись за двері, шарпаю рушник. Він повільно підіймається слідом, мокрий, злий, але… в кутику рота натяк на посмішку.

— Тепер, Кіро, я офіційно включаю в наш договір новий пункт, — каже він, витискаючи воду з рукава.

— Який ще пункт? — бурмочу з-за дверей.

— Не лякати мене до напівінфаркту під час твоїх ванних ритуалів.

— Йди вже, бо подам на розлучення ще до весілля! — вигукую я. Він виходить до мене.

Ми зустрічаємося поглядами і водночас вибухаємо сміхом.

Він йде. Мокрий, босий, але спокійний.

А я… я стою у рушнику, з серцем, що вибиває ритм джунглів, і розумію — я, здається, ще більше вляпалась, ніж думала.