Глава 13. Ден

Я не звик відкладати справи. Особливо ті, що не терплять зволікання. Тому сьогодні — фінальний забіг перед великою грою. Зранку — офіс, підписання наказів, фінальні зустрічі. Усе, щоб завтра повністю належати одній людині. І не тому, що хочу — тому що мушу. Хоча… це вже не так просто розділити.

О 10:00 ми з Кірою маємо засвітитися в центрі. Кілька кав’ярень, шоурум дизайнерки, що одягала дружин бізнесменів для світських подій, одне нове арткафе. У кожному — хтось із тих, кому треба побачити й «пошепки» понести. Піар-ефект. Перевірено.

Я не люблю виставляти життя напоказ, але цього разу — інвестиція. У репутацію. У майбутнє. У компанію, яка стане моєю офіційно тільки тоді, коли всі побачать: я дорослий, сімейний, стабільний. Виконую дурний заповіт батька. Сподіваюся, він там задоволений. Але швидше за все він спостерігає зараз з пекла, бо те, що він зробив, ні в які “добрі наміри” не влазить. 

Перед виходом ще одна зустріч — з весільним розпорядником. Я вирішив не довіряти мамі. Її “випадкова” поява Вероніки — була достатньо промовистою. Вона спробує зірвати все, якщо віддати їй контроль. Тому сьогодні я сам озвучую вимоги: все просто, без пафосу, швидко й без “зіркових” гостей. Лише сім’я, партнери й кілька облич, які важливо запросити “для галочки”.

— День щільний, — зітхає Кіра, коли ми вже виходимо з машини біля першої локації.

— Я попереджав, — сухо кажу я, але в голосі більше тепла, ніж зазвичай. Бо вона не скаржиться. Не скиглить. Йде поряд, тримає рівну спину, спокійно посміхається, коли треба. Ми справді непогано виглядаємо разом. Преса так і напише завтра в усіх ранкових газетах.

У кав’ярні Кіра замовляє зелений чай, і я, всупереч собі, замість звичного еспресо — те саме. Ми мовчимо, але це мовчання не гнітюче.

— Я ж забула сказати… — раптом промовляє вона, коли ми вже на виході. — Я роблю парфуми. Ну, тобто, розробляю формули. Це як хобі, але… вже дещо більше. Іноді навіть продаю.

Я зупиняюся.

— Серйозно? Самостійно?

— Так. Натуральні композиції. Без отих важких синтетичних нот. Переважно цитрусові, деревні, трохи мускусу. — Вона не просто говорить — очі світяться. Наче на мить вона забула, що ми — у грі. А я згадую її неймовірний аромат. Такий, якого не відчував більш ніде. Ось воно що…

— Це… цікаво, — кажу чесно. — Можеш показати?

— Можу. Якщо добре поводитимешся.

Я всміхаюся. Вперше за весь ранок — щиро.

Ми проходимо повз вітрину ювелірного, і я ловлю себе на думці: цікаво, який перстень їй підійшов би. Яка форма — овал? Який камінь? І сам себе лаю. Зайшов далеко.

— Ти часто так дивишся? — кидає вона, помітивши мій погляд.

— Як?

— Як людина, яка задумалася про щось більш серйозне, ніж план “розвести пресу”. Ти мене лякаєш…

— Можливо, — відповідаю. — А можливо, я просто думаю про графік. І про те, що в тебе гарні руки. Їм личив би рубін.

Вона сміється. Голосно, несподівано. І ця її усмішка — не з договору. Вона жива. Тепла.

А потім… я помічаю. Цей чоловік в чорній куртці…

Він сидів у тому ж кафе, що й ми кілька годин тому. І тепер — знову. Інша локація, але той самий чоловік. Газета в руках. Капелюх, окуляри. Але позиція та сама.

— Стій, — кажу я Кірі. — Не обертайся різко. Хтось іде за нами.

— Що? — вона ледь чутно. І, як я й просив, не дивиться.

— Я маю кілька “хвостів”, це нормально. Але цей — не мій. — Я обвожу поглядом вулицю. — Він не зі служби. І явно не фанат кав’ярень.

Кіра трохи блідне.

— Це через тебе? Через компанію?

— Можливо. А можливо — через тебе.

— Через мене?

— У тебе — не тільки парфуми, Кіро. Ти — частина гри, яка тепер має дуже високу ціну. Філіпов захоче зірвати весілля. Він попереджав.

Я беру її за руку. Вперше сам, без потреби в камерах.

— Поїхали. У нас ще заява в РАЦС. І мені треба знати, що ти в безпеці.

Вона не виривається. Тільки міцніше стискає пальці.

І я думаю: це вже не зовсім про бізнес.

Приміщення РАЦСу мало б бути урочистим. Білим, блискучим, натхненним. Але замість цього — запах старих папок, пощерблений ламінат і сумна тітка за стійкою, якій явно байдуже, хто сьогодні бере шлюб, а хто розлучається.

Кіра переводить погляд на мене. Її підборіддя трохи підняте — вона тримається гордо. Але я помічаю, як вона стискає ремінець своєї сумки. Це хвилювання. І, чомусь, це мене трохи тішить.

— Наступні, — гукає реєстраторка, навіть не піднявши очей від паперів.

— Тимчук і Олійник, — кажу я, і подаю документи.

— Ви обоє з собою маєте паспорти? — бурмоче вона. — Пишемо заяву?

— Так, — відповідаю, і ми сідаємо за стіл, де розкладені бланки, чорнильні ручки й стара кулькова ручка з відламаною кришечкою.

Кіра бере одну й починає заповнювати. Її почерк каліграфічний. А я… ну, я пишу як завжди. Швидко. Рішуче. Як контракт.

— Хочете конкретну дату? — запитує жінка, нудьгуючи. — У вас місяць, але можемо й раніше, якщо є терміновість. За терміновість треба доплатити… Хоча, думаю, для вас це не проблема.

Я зустрічаюся з поглядом Кіри.

— Чотирнадцятого. Рівно за два тижні, — кажу. — Цього достатньо.

— Добре. Перевірте дані і розпишіться тут і тут. 

Підпис. Печатка. Реєстраторка приймає документи. Усе офіційно.

— Вітаю. Ви ще не чоловік і дружина, але вже... на півдорозі, — кидає працівниця, а я помічаю в її очах короткий спалах цікавості. Вона нарешті дивиться на нас. На нашу “парочку”. Мабуть, намагається зрозуміти, що тут справжнє, а що — фасад.

Ми виходимо на вулицю. Сонце ще високо. Рух у центрі неспішний. Але повз проходить той самий тип у капелюсі. Ніби ненавмисно. Я хапаю Кіру за лікоть.

— У машину. Зараз.

— Ден, — вона хрипло, але слухається.

— Сідай, — шепочу водієві. — Їдемо на шосе. І перевір хвіст.

— Це серйозно, правда? — питає Кіра, коли ми зриваємося з місця.