Глава 12. Кіра

Вона сидить поруч, впевнено вглядається в моє обличчя, ніби бажає прочитати емоції. В її очах — жодної тепла. Тільки крижана оцінка. А я тримаюся. Що мені до коментарів істерички? Я з серйознішими проблемами справилася, то вже цю пані якось витерплю.

— Мені не потрібно часу, щоб зрозуміти, хто ти, — починає вона, не кліпаючи. — Ти не з нашого кола. Не з нашого світу. І не з тих, кому місце в цьому домі.

Я мовчу. Мене ще ніхто так прямо не принижував. Але я ковтаю гірке повітря й тримаю спину рівно.

— Ден мав бути з Веронікою. Її сім’я — надійна, впливова. У вас із нею нема нічого спільного, крім того, що ви обидві жінки. Але, повір, навіть у цьому ви різні. Вона — леді. Ти — випадковість.

— Можливо, — відповідаю тихо, але твердо. — Але це рішення Дена. І я його не змушувала.

— О, я впевнена. Такі, як ти, не змушують. Вони просто дуже вчасно з’являються поряд, коли чоловік вразливий. І вміють виглядати незамінними.

Я відчуваю, як стискаються пальці. Холод під шкірою. Але мовчу.

— Я не дам тобі зіпсувати його життя. — Вона схиляється трохи ближче, голос стає нижчим, загрозливішим. — Якщо ти думаєш, що схопила удачу за хвіст — приготуйся втратити все так само швидко. Бо я не дам своїй родині впасти через тебе.

Я зітхаю. Глибоко. І, нарешті, усміхаюся. Нехай і трохи криво.

— Знаєте, пані Ліліє, мене можна не любити. Можна навіть зневажати. Але погрози? Вони не роблять вас сильною. Робіть, як знаєте. А я робитиму, що знаю я. І побачимо, хто виграє.

Її погляд стає жорсткішим. Але в ньому з’являється ще й щось нове — повага. Малесенька, примарна, але я її відчуваю.

І тоді вона змінює інтонацію. Холод стихає, натомість з’являється ледь помітна гра.

— Гаразд. Раз ти вже тут, буде краще, якщо ми збережемо хоча б видимість цивілізованості. — Вона підводиться. — Обід подадуть за пів години. Ти приєднаєшся. Не запізнюйся.

Вона йде, як прийшла — без пояснень. Але тепер у мене тремтять руки.

Я перевдягаюся. Обираю спокійну сукню — не занадто елегантну, але гідну. Волосся прибираю у низький пучок. Обличчя — рівне, без зайвих емоцій. Пані Лілія хоче гри — я теж умію грати.

У їдальні вже всі. Довгий стіл, біла скатертина, тьмяне світло. Сиджу біля Дена. Стас і пані Лілія — навпроти. Анатолій Михайлович — на чолі столу.

Обід минає мовчазно, під шелест столових приборів. Дід кілька разів звертається до мене, питає про дитинство, про роботу. Його голос спокійний, щирий.

— Кіро, — знову звертається до мене Анатолій Михайлович. — Я радий, що ти тут.

— Дякую, — відповідаю щиро. Він один із небагатьох у цьому домі, хто не грає ролей.

— У цій родині не легко. Але, судячи з того, що я чув… — він усміхається кутиками вуст, — …в тебе вистачить духу, щоб не зламатися. І це добре.

Я легенько киваю. Його підтримка для мене — як світло у темному коридорі. Хоч хтось мене не ненавидить. Хоча все з його подачі. Чому обрав саме мене? Неясно. Але принаймні в мене є союзник. Та і Стас обіцяв підтримку. Я майже повертаю собі бадьорість, як тут — несподівано — Лілія знову піднімає голову.

— Денисе, а чому Кіра не в твоїй кімнаті? Це… дивно. Вона ж твоя наречена, так?

Мить тиші. Всі погляди звертаються до нього.

Ден піднімає погляд. Його обличчя — кам’яне.

— Кіра житиме в моєму крилі. Але в окремій кімнаті. Це — її особистий простір. І я його поважаю.

— Ні, це таки дивно. Хіба вам не хочеться бути поруч, пізнати одне одного краще? Адже вам скоро одружуватися.

— Не хвилюйся, мамо, ми пізнаємо одне одного до весілля. Завтра проведемо весь день разом. Правда ж, люба? — питання мені, але я не одразу зрозуміла це. Не звикла до таких звертань. Коротко киваю і нервово всміхаюся.

На мить настає повна тиша. Навіть ножі завмирають над тарілками. Лілія злегка зводить брови, але не коментує.

А я, вперше за день, відчуваю себе не полонянкою, а кимось важливим.

Бо Ден… захищає. Несподівано це приємно.

Після обіду я на хвилину виходжу в сад. Повітря свіже, і хочеться вдихнути хоч трохи спокою. Але вже за кілька хвилин дід знову поруч. Певно, в цьому домі неможливо бути на самоті.

— Кіро, — звертається тихо, без офіціозу. — Не бійся. Це головне. Я бачу, що тобі важко. Але тримайся.

Я хочу відповісти, але він уже продовжує:

— Ліля багато говорить. Але кусає рідко. А якщо і кусає, то тільки тих, хто сам підходить надто близько. Не підставляйся — і нічого не буде.

— Дякую. Я… я трохи здивована її відвертою ненавистю. Але я не здамся.

Він усміхається, доброзичливо, тепло. І йде собі, залишаючи по собі відчуття захисту.

А я залишаюся стояти серед квітів, у чужому саду, де вже починаю вкорінюватися. Навіть якщо поруч росте отруйна троянда.

Це всього лише рік. Його просто потрібно пережити.